Зворотна сторона хитрощів

Днями відбулася низка подій, які мали б занепокоїти українське керівництво. Минулого тижня держсекретар США Джон Керрі та міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, спілкуючись телефоном, обговорили питання виконання Мінських угод, а також ситуацію на Близькому Сході. За кілька днів на ці теми говорив президент США Барак Обама, зателефонувавши російському лідеру Володимиру Путіну. А минулої п’ятниці у Калінінградській області РФ відбулася зустріч помічника держсекретаря США з питань Європи та Євразії Вікторії Нуланд із радником Путіна, як пишуть ЗМІ — «куратором війни на Донбасі» Владиславом Сурковим. Останній, за словами Петра Порошенка, в 2014 році брав участь у переговорному процесі щодо ситуації на сході.

У цих переговорах, темою яких було вирішення конфлікту в Україні, насторожують принаймні дві речі. По-перше, спроби домовитись із агресором. Як би на Заході не намагалися вмовити Кремль припинити агресію, він досі не визнає того, що є стороною цього кривавого конфлікту. Борис Гризлов після нещодавнього прильоту до Києва, який так намагалася утаємничити українська влада, заявив: «Сторін (у конфлікті на Донбасі. — Ред.) лише дві: це Донбас і Київ».

По-друге, у переговорах щодо конфлікту на Донбасі хвилює відсутність українських представників. Ситуація виглядає так, що долю України вирішують за її межами, а далі за допомогою «медіаторів» ці рішення транслюють українській владі для їх імплементації. Наприклад, вчора сайт Адміністрації Президента анонсував офіційний візит до Києва спеціальних посланців федерального канцлера Німеччини Крістофера Хойсгена та президента Франції Жака Одібера. (На момент підготовки матеріалу підтвердження їх прибуття ще не було). Їх офіційна мета — «обговорення шляхів інтенсифікації виконання Мінських домовленостей, зокрема повного припинення вогню з боку бойовиків, відведення Росією важкого озброєння і звільнення всіх заручників», — передають ЗМІ. Слід підкреслити й те, що всі ці перемовини та зустрічі відбуваються напередодні можливого голосування Верховної Ради за конституційні зміни із «особливим статусом» для окупованої частини Донбасу.

«Так само, як Тимошенко вчинила злочин при підписанні смертельних для економіки України газових контрактів, так і Порошенко готується вчинити злочин при продавлюванні смертельних для української державності змін до Конституції, надв’язуваних Путіним...», — нещодавно написала у своєму блозі народний депутат III, VI та VII скликань Інна Богословська.

Тож чому Україна втрачає свою суб’єктність у міжнародних переговорах щодо вирішення конфлікту на сході та припинення російської агресії? Як Україні уникнути сценарію руйнації суверенітету через зовнішнє нав’язування «особливого статусу» Донбасу? Коментують експерти «Дня».

«ЩОБ ПОСИЛЮВАТИ СВОЇ ПОЗИЦІЇ, УКРАЇНІ ПОТРІБНО ЗМІНЮВАТИСЯ ЗСЕРЕДИНИ»

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Iнституту світової політики:

— Всі ці кулуарні перемовини, які ми бачимо, відбуваються достатньо обережно. Навіть коли Керрі їхав у травні до Сочі, напередодні він зазначив, що спілкувався з українським Президентом. Пізніше він також спілкувався із Порошенком. Американці, навіть намагаючись будувати якісь мости з Росією, усвідомлюють, що з боку України може бути обґрунтоване незадоволення будь-якими сепаратними переговорами. Тож американці інформують нас про плани щодо таких переговорів та їх зміст.

Тож казати, що США, Німеччина або Франція у цьому плані наївні — не можна. Їх дипломати абсолютно точно дають оцінку тому, що відбулося: Росія — агресор, який порушив базові норми міжнародного права і співіснування. Наші партнери розуміють, хто винуватий, але намацують шляхи та механізми вирішення конфлікту із РФ. Поки вони сподіваються на дипломатичні інструменти.

У цій ситуації слід розуміти, що багато залежить від нас самих. Останнє слово за нами, за парламентом України — чи проголосує він конституційні зміни, за Президентом — чи прийматиме він умови партнерів. В 1991 році в українському парламенті виступав Буш-старший, який закликав Україну не виходити зі складу СРСР. Та чи заважало це Україні прийняти Декларацію про суверенітет та проголосувати на референдумі? США довелося підтримати українську незалежність. Українська суб’єктність має свою історію та випадки зовнішнього тиску, але вона доводила, що вміє відстоювати свої національні інтереси.

Тож українська сторона має включатися, щоб переконати партнерів, що вірити Путіну не слід, а дипломатією, якщо і можна вирішувати проблему, то не шляхом здачі України. Якщо наші партнери наївно повірили російським наполяганням, що Україна має внести конституційні зміни, у цьому питанні ми маємо проартикулювати свою позицію. Поки що у нас немає жодних доказів того, що наші партнери в чомусь нас зрадили чи нав’язують нам силоміць якусь позицію. Нам ніхто не забороняє переконувати наших партнерів у Берліні чи Вашингтоні, що вони не мають рацію. Окрім цього, там дослухаються не лише до Порошенка, але й до громадянського суспільства, тому експерти та ЗМІ також мають висловлювати чітку позицію.

Важливо подати ще один чіткий аргумент: російська проблема стосується не лише вирішення конфлікту на Донбасі, а важливим є й внутрішньополітичний баланс у вільній Україні, де рука Москви не досягла рівня агресії як у Криму та на сході. Тому що ми бачили, чим супроводжувалося голосування за конституційні зміни 31 серпня 2015 року. Тож потрібно обережно ставитись до того, що пропонується Україні.

Та щоб посилювати свої позиції, Україні потрібно змінюватися зсередини. Проте олігархічна система досі впливає на решту сфер суспільного життя. Утаємниченість — ще один із проявів цього, бо в Україні фактично існує два простори: один — у телевізорі для людей, а інший — реальний, який існує в закритих приміщеннях між кланами. Стара звичка не звітувати перед громадянами та не інформувати про причини та наслідки рішень — все це симптоми олігархічного минулого, із якими Україна не може розпрощатися.

У цьому контексті слід згадати про нещодавній приліт Бориса Гризлова до Києва. Із новою владою в Україні мали прийти нові правила та традиції. Проведення з росіянами сепаратних переговорів — це завжди програш. Прикро, що нова українська влада, яка нібито була неодноразовим свідком зовнішньополітичних фіаско через сепаратні переговори, продовжує цю традицію. Згадується лютий 2003 року, коли Леонід Кучма раптово полетів до Москви — це для всього українського суспільства і навіть міністрів було шоком, що Україна за одну ніч стає членом Єдиного економічного простору. Сьогодні ж Кучма чомусь представляє інтереси України у мінських переговорах. Інший випадок — коли вночі 2009 року Тимошенко підписувала скандальні газові домовленості. Далі — Харківські угоди Януковича, які коштували Україні її суверенітету. Тож найприкріше не у тому, що зустріч із Гризловим відбулася, а у тому, що влада підтвердила це на 4-й день.

«У ЖОДНОМУ РАЗІ ЦІ ПРОЦЕСИ НЕ ВІДБУВАЮТЬСЯ ЗА НАШИМИ СПИНАМИ»

Дмитро КУЛЕБА, посол з особливих доручень МЗС України:

— Остання активізація контактів — це чергова спроба знайти важелі, щоб змусити Росію виконувати Мінські домовленості. Наголошу — чергова спроба — і попередні не дали проривних результатів. У жодному разі ці процеси не відбуваються за нашими спинами і не призведуть до «федералізації за російським сценарієм».

Ми маємо чітко дотримуватися своїх червоних ліній — територіальна цілісність та європейський вибір України — і тримати єдність з нашими західними партнерами. Стосовно виконання Мінських домовленостей почати треба з першого і ключового кроку — припинення вогню і Росія має можливість забезпечити це, але як бачимо, поки не має бажання.

Переговори з Путіним — це не єдиний метод роботи наших західних партнерів. Достатньо згадати послідовні санкції, що негативно впливають на економіку Росії. Потрібно продовжувати політку тиску при відкритих вікнах для діалогу. Зовнішня політика не робиться швидко, але важливо, щоб вона робилася. Саме це ми зараз і спостерігаємо.