Зворотний відлік «майбутніх президентів»
За усталеною вже вітчизняною традицією, перш ніж остаточно ухвалити правила виборчих перегонів, народ, тобто народні депутати, які прийматимуть чи не прийматимуть зміни до закону про вибори президента, й глава держави, який має цей закон підписати, мають подивитися, для кого саме закон цей пишеться та ухвалюється. Попервах здається, що це політично й чисто по-людськи несправедливо: правила мають бути незмінні та однакові для всіх.
У реальному житті така бажана стабільність і незмінність лише шкодить, якщо прослідкувати зигзаги української політичної думки. Поворотів у цієї думки небагато: нам то конче треба президентсько-парламентська республіка, то навпаки — парламентсько-президентська. Аргументація в обох випадках практично однакова. Інтерес викликає лише сам момент, коли політики раптом прозрівають і починають розуміти, що без сильного президента нам не жити. Або навпаки — без сильного парламенту повний колапс усім.
Момент же в свою чергу залежить виключно від складу учасників майбутнього торжества демократії. Лише тоді, коли стане ясно, в кого які шанси набрати хоч які голоси, почнеться справді серйозна розмова про політичну реформу та решту конче необхідних країні перетворень.
З двома учасниками президентських виборів все ясно вже років зо два. І дебютант подібних перегонів Віктор Ющенко, і ветеран «боротьби з режимом» Петро Симоненко нікуди від кандидатства не подінуться. Обидва претенденти, і «правий», і «лівий», вже не перший місяць ведуть передвиборну агітацію, мало зважаючи на вимоги закону. А на що зважати, коли закон цей ще невідомо яким боком буде прийнятий?
І все було б добре, якби обидва названих вище лідери за особистим «президентським рейтингом» не опинились у меншості. Прийнятий без участі комуністів та «нашоукраїнців» бюджет 2004 року яскраво продемонстрував, як опозиційні лідери вміють розпоряджатися плодами виявленої народної довіри. І за що, власне, сперечалися? За мінімальну зарплату? І де після цього всенародна підтримка? Де обурення мас недоданими до мінімуму кільканадцятьма гривнями?
Далекими від народу стали його «захисники». Подібно до заклопотаного роботою батька, який купує шістнадцятирічній дочці на день народження іграшкову ляльку й дивується, що дитина не скаче від задоволення, ліві й праві захисники «знедолених» мають дуже приблизне уявлення про справжні проблеми своїх потенційних виборців. Зате вони добре знають, хто такі «іміджмейкери», й ретельно виконують їхні рекомендації. Рекомендації, якщо коротко, зводяться до двох аксіом. Правих закликають до «походу на схід», а лівим пропонують якомога активніше використовувати в політичній торгівлі свій «твердий електорат», аж поки останній не затвердів остаточно з біологічних причин.
Виходячи з цього, «Наша Україна» хоче ще раз провести в Донецьку свій з’їзд, а комуністи просто роблять те, що їм вигідно. Було вигідно допомогти «злочинному режиму» в обмін на посаду першого заступника голови Верховної Ради — допомогли. Надійдуть нові пропозиції — немає проблем.
Тим часом підозріла тиша навколо чи то спільного кандидата від партій парламентської більшості, чи то гіпотетичного «третього терміну» Леоніда Кучми відверто нервує менш високорейтингових претендентів на президентську посаду. Першим не витримав Сергій Тігіпко, лідер партії «Трудова Україна». Так і сказав на з’їзді своєї партії: мовляв, готовий iти в президенти, якщо більшість не домовиться з приводу спільного кандидата. Чого б це так поспішав завжди зважений і толерантний Сергій Леонідович? У середовищі більшості самовисування в майбутні президенти, м’яко кажучи, не вітається, а говорячи простіше, вважається цілковитим моветоном.
А що було робити відносно молодому, розумному, успішному, з усіх сторін позитивному керівникові Нацбанку? Був же на цій посаді кілька років тому такий самий відносно молодий, розумний, успішний, з усіх сторін позитивний Віктор Ющенко. Так до нього просто натовпом ходили, черги займали, аби просити піти в президенти. На що розумний фінансист відповідав ввічливою відмовою: не готовий ще я, мовляв, зачекайте кілька років. А до нинішнього глави Нацбанку не йдуть делегації, не просять настійливо конче висунутися в президенти. Може, й хотів би Сергій Тігіпко красиво так відповісти, що вважає себе поки що не готовим для президентської посади. Але ж для цього хтось мав би йому це запропонувати. Так і довелось самообслуговуванням займатися. Сам заявив, що готовий, сам в разі чого заявить, що не готовий. Але ефект, погодьтеся, буде вже не той. Тим більше що «на президента» у нас прийнято йти з прем’єрської посади після відставки. А Тігіпкові ніяк не виходить встигнути до виборів стати прем’єром, наробити добрих справ і бути відправленим у відставку «злочинним режимом». Та й слів таких Сергій Леонідович, так само, як і Віктор Андрійович, не вживає, не вживав і не вживатиме.
Можна вважати, що саме із заяви Сергія Тігіпка на з’їзді «ТУ» і розпочався відлік часу для бажаючих спробувати себе в президентських перегонах. Був, щоправда, натяк на щось подібне з боку лідера НДП Валерія Пустовойтенка. Судячи з усього, той натяк або не зрозуміли, або не сприйняли всерйоз. Як буде цього разу? Чи обвалиться на нас злива президентських «заявок» зі з’їздів усіх, хоч якимось чином існуючих партій? Чи «запис» буде закритий раніше? Що робитимуть із цим усім ініціатори політичної реформи? Чи, може, подібний розвиток подій якраз і заплановано?
