Зв’язок обірвано... А мав би бути!
Микола Горинь, наймолодший із братів Горинів, слідом за Михайлом та Богданом пішов у політику ще зовсім молодим, і йому мало що бракувало потрапити під арешт, як його брати — за «антирадянську агітацію». Та Бог милував... Треба відмітити, що ли ше особисті якості дозволили йому потім стати у перші роки незалежності одним із соратників В’ячеслава Чорновола, який, як відомо, бовдурів не любив і лише за відданість ідеалам у свої ряди не кликав...
Сьогодні пана Миколу вважають досвідченішим професійним політиком Львівщини, здібним організатором, причому позбавленим зайвої амбіційності. А це, як відомо, запорука того, що людина не встромить ножа в спину супротивникові та заради кар’єри не стане кривити душею. До речі, Горинь займає майже завжди чітку центристську позицію, за що його часом сварять львів’яни (бо таке на Галичині практично неможливе) та критикують як ті, що різко зліва, й ті, що різко справа... Цікаво, що практично лише одного його, з поміж вищого політичного бомондуЛьвова, можна побачити на театральних виставах та концертах, коли глядачі не розсаджені за ранжиром...
Шкода, та, напевно, всі ці якості вкупі заважають останньому Гориневі залишатися у нинішній політиці. Все частіше він говорить, що залишить ту справу і поїде в рідні Карпати...
ЧАС РОМАНТИКІВ
— Микола Миколайовичу, ви, починаючи з 90-го двічі поверталися у свій кабінет в обласній раді, на що практично ніхто більше не спромігся. Працювали і головою облвиконкому, і головою облдержадміністрації. Потім перерва, і зараз ви — заступник голови Львівської обласної ради. Тобто можете порівняти часи і атмосферу, що панувала у «найвищому» будинку на Львівщині протягом більш як 17 років...
— Так, разом з Чорноволом прийшов в обласну раду в 90 му,і ми два роки працювали як опозиція. Ще існував Радянський Союз, з усіма своїми силовими структурами, хоча не такими вже сильними, однак все одно система діяла. Тоді утворився на Західній Україні такий собі невеликий анклав, що почав декларувати вже цілком інші принципи. Чим відрізнялася атмосфера? Перш за все тим, що як депутатський корпус, так і усе населення Галичини мало настрій великого сподівання. Дуже великого сподівання на серйозні та динамічні зміни. Хоча прагматики розуміли, що у двох- трьох областях змінити кардинально ситуацію практично неможливо. Мало того, ми вступали у неймовірно серйозну кризу. Я зараз як згадую той час і порівнюю його із сьогоднішнім, то це — небо і земля. Адже тоді інфляція досягала 1000 відсотків. Коли я як голова обласної адміністрації в 94-му ранком отримував інформацію про доходи обласного бюджету, то розумів, що ввечері вже нічого буде ділити. Інфляція за один день з’їдала все. Пригадую — якось приїхав до Києва, поселився в готелі «Національний» і, маючи зарплату голови обласної адміністрації, не міг розрахуватися за готель. Якби не два брати, депутати Верховної Ради, то у мене не стало б грошей заплатити навіть за одну ніч.
То був час інший, і депутатський корпус, який прийшов до обласної ради, певним чином відрізнявся, зокрема, великим інтелектуальним потенціалом. Хоча, треба визнати, тут додавалася велика енергія Чорновола, який завжди був у русі. Мені здається, він поспішав, розуміючи, що не відвів йому Господь довгої життєвої дороги...
Ми творили багато ухвал, творили нові підходи, традиційно перші, знаходили рішення навіть по землі, прапору, не виходячи за межі чинного тоді українського законодавства. Напевно, завдяки великій харизмі, яку мав Чорновіл, ми і витримали 90—91-й рік. Він, на відміну від багатьох сьогоднішніх політиків, був великим колективним гравцем.
Не було такого: я вирішив, я сказав! Він збирав усю команду і після роботи, десь о 8 вечора, ми пили у нього в кабінеті чай. У неформальній обстановці обговорювали, що сталося за день і що потрібно було б зробити. (Оперативні наради теж, звичайно, проводилися регулярно.) Єдине, мені здається, що він неправильно зробив, так це залишив посаду голови обласної ради. До речі, ми його просили у 92 му, а тоді можна було поєднувати посаду в області і депутатство у Верховній Раді, але він категорично відмовився. І це було, напевно, його помилкою. Втративши харизматичного лідера, єдиного такого масштабу, і 24 ох депутатів, яківід Львівщини пішли до Верховної ради, в області залишилося практично голим політичне поле. І це створило навіть не конкуренцію, а щось гірше. Почалася боротьба за сфери впливу, формування, з того колись єдиного руху, нових політичних партій. І така утворилася мішанина! Мені здається Чорновіл, якби він залишився, цього б не допустив. Хоча йому приписували опоненти різні риси... Так, він був не простий чоловік, і я б не хотів тут його ідеалізувати. Повторюю, як кожна талановита людина, був надзвичайно складний. Навіть більше, ніж складний. І не прості наші розмови точилися, але не було в тій команді злоби. Він, розуміючи, в яку ситуацію потрапила Львівська область, зробив дуже серйозний тактичний хід, який не зрозуміла більшість політиків на той час. Бо вважали — треба розігнати все, що тут було. А він вибрав дуже серйозних менеджерів, які на той час проявили себе. Яворський, Бутрин, Дунець, — вони були людьми, для яких робота стала внутрішньою потребою. І служили Україні. І це був, мені здається, визначальний принцип. А всі інші відходили потрошку і розчищали поле.
— А що відбулося потім?
— Подальша комерціалізація політики і особливо те, до чого не була готова Україна, — до багатопартійності на місцевому рівні, включаючи обласну раду. Взяти приміром Белз, де мешкає дві-три тисячі людей, а партій стільки, що мешканців на них не вистачає. І з’являється принцип вовчої зграї. Лідер тої чи іншої сили вимагає виконання саме того, що він пропонує. А часом немає в тому ніякої логіки! Ми зустрічаємось із тим на сесіях обласної ради також. І це те, чого не було у 90 му році. Нас було200 депутатів, людей дуже серйозних, чотири чи п’ть академіків в обласній раді, я вже не кажу про професорів. Усі пройшли дуже серйозний гарт у боротьбі 88—89 років. І працював колективний розум, і коли треба було, рішення викристалізовувалося, за нього голосували десь 75 відсотків. Вислухавши всі пропозиції, в тому числі радикальні, рішення остаточне не йшло всупереч громаді. На жаль, сьогодні буває і інакше. Тому мені здається, що треба законодавство, в частині виборів до місцевих органів, змінити.
— За Чорновола в цьому будинку стояв дух дешевого вина і величезного романтизму. А сьогодні стоїть запах грошей, який навіть не перебивають дорогі парфуми... — Якби ви бачили цей будинок (колишній обком партії), коли ми після 22 серпня почали проводити інвентаризацію!... Які прекрасні килимові доріжки тут були! Бо ж сюди рідко хто заходив, стояв пост міліції. І за три чи чотири місяці килими були стерті на нівець, і стали такими, як у якомусь звичайному сільському клубі. Психологічно часом було тяжко від такої маси людей. Та ці люди щось і давали. А Чорновіл міг взагалі протримати в коридорі якогось директора, бо говорив зі старенькою бабцею. В ситуації, коли було важко чимось допомогти, сказане добре слово ставало особливо цінним.
Так, це був час романтиків. Шкодую за настроєм того часу, незважаючи на роботу по 16— 17 годин. Уявіть, при тій кризі, ні разу не зірвали ні електропостачання, ні надходження води чи хліба... Вдавалося навіть вирішувати проблеми в Києві, причому при повній опозиційності Києва. Цікаво, що ця опозиційність залишається до сьогоднішнього дня, вона не змінилася. Менталітет Києва, особливо того апарату, який і сьогодні сидить, здаючись просто вічним, не змінився. І в секретаріаті, і в президентських палатах...
«МИ СТОЇМО ПЕРЕД ПРОБЛЕМОЮ ДВОХ ПОЛІТИЧНИХ НАЦІЙ»
— У тому розколі України, що відбувається зараз, когось можна винуватити? До речі, на cході впевнені, що винен саме Львів...
— Хоча, якщо прослідкувати за Львовом, за основними політиками, їхніми діями, ви не знайдете жодного слова проти cходу, а лише намагання нав’язати контакти. І угоди, які підписувалися між окремими районами і областями. З Харківською, Донецькою областю. Так, угоди значною мірою є декларативні, тому що вже немає тих принципів, на яких будувалася стара економіка. Але обмін культурний, обмін делегаціями додає обертів.
До 2004 го року, крім поодиноких ексцесів, ми не бачили протистояння і ніхто не говорив окремо про cхід і захід. Ми вважали, що більш-менш той потічок, що називається Збручем, практично засипаний. Однак у 90—91 му роках ми не зуміли надержавному рівні запропонувати відповідну програму, за якою могли б крок за кроком будувати єдину політичну націю. Політичну націю, об’єднану відповідними політичними інтересами. І тим скористалися в 2004-му році російські політтехнологи, використавши чергові президентські вибори сповна. (Втрачаючи вплив на Україну, Росія серйозно втрачала вплив в цілому регіоні.) Це декларував на початку ХХ століття Ленін, це декларує на сьогоднішній день і Путін. В часи попередні, Кравчука і Кучми, вдавалося це загасити. А тут все розпалювалося серйозно, в хід пішло незнання історії. Я не говорю лише про cхід, нерозуміння західною Україною того, що тамта частина прожила в інших політичних і соціальних реаліях, і під іншими впливами, наявна теж.
У 95-му році я намагався перед річницею закінчення Другої світової війни зібрати істориків різних напрямків і провести «круглі столи» на 12 му каналі,щоб на очах глядачів обговорювалася ситуація. Об’їхав усю Україну і переконався, — якщо тут було одне сприйняття Радянської армії в 39 му і в 44 му, тона Вінниччині, Полтавщині — інше. І це тільки один такий штрих. Треба було вирізнити проблеми з одного і другого боку, і почати говорити відкрито, спокійно, і перш за все не політикам, а науковцям. Якби був створений центр стратегічних досліджень із залученням наукових сил, він дав би багато.
Як нещодавно відзнятий 10 серійний фільм про національно-визвольні змагання. Він справив таке враження, що навіть Грач, який його подивився, сказав: мені також здається, що хлопці таки любили Україну. А почати творити такі фільми треба було давно!
Я весь час кажу: психологія — це не вимикач електричного струму, хоча є люди, що в момент міняють погляди, однак це тільки зовнішньо. А тут не треба було себе поводити як ведмідь серед кришталю, а спокійно і виваженого. Однак ми той шанс втратили і стоїмо перед проблемою двох політичних націй. Не просто «біло-синіх», «помаранчевих» (це все просто бздури і ці кольори часів війни білої і червоної рожі відійдуть), тут глибша проблема — в ментальності, в різних підходах, в різній історичній пам’яті.
В 94-му році один французький історик, що вивчав історію України, скупив все, що можливо, все перечитав і визнав: як вам складно жити з такими історіями! Та це ж для спеціалістів, що досліджують і сперечаються, а для широкого кола історія має бути чітко виписаною. Воно має пройти становим хребтом через голову, через душу кожного. Коли ж один одне написав, а інший друге, ясно, що буде сум’яття. Тим більше, що в школах вивчають теж різні історії. Так само і з літературою. Це дуже складний процес і над тим ніхто не працює. А повинен бути державний вплив на формування психології нової політичної української нації, яка має нарешті сформуватися.
«СТАН НИНІШНЬОГО СУСПІЛЬСТВА, КОЛИ ГОТОВІ І БРАТИ, І ГОТОВІ ДАВАТИ»
— Вам закидають часом надмірну поміркованість...
— Одна з моїх переваг полягає в тому, що я прийшов свіжим у владні структури і відразу відчув відповідальність. Політик, який є голим політиком, має інші проблеми. Приміром, потрапити в обласну, Верховну Раду. І він не думає про те, як буде далі, і які наслідки його слів. Необережне слово Кузьмука, чим обернулося для Львівщини?! Коли наступного дня він отямився і сказав інше, то люди коментували це так: «Ні, то ви нагнули його, змусили. А перші його слова були правдою.» І виходить, довіра до влади ще більше втрачена.
Або ще таке. Мене просто вразила фраза, кинута політиками про те, що обмеження депутатської недоторканості об’єднає Україну. Зустрів сьогодні двох людей і запитав, що вони про це думають, — вони використали матроський лексикон. (Цю ситуацію не розв’язали у всьому світі.) Перш за все повинен відбутися серйозний ріст економіки. В бідній державі вирішити це неможливо. Лише таким методом: зловили на крадіжці — клади руку під сокиру...Але хто це сказав Петрові Першому? — «С кем останитесь, государь?!» Треба, щоб люди не стояли перед проблемою, що в єдину мить можуть опуститися в тому суспільстві на дно. Потрібні і нові засади функціонування суспільства. Правильно каже дехто з керівників, чому не можуть справитися з корупцією: а чому ви даєте? Стан нинішнього суспільства, коли готові і брати, і готові давати. І то є дуже складана проблема.
«НЕ ХОЧУ БРАТИ УЧАСТЬ «У РОЗКЛАДАХ»
— Ви переглядали партійні списки?
— Так, я дивлюся на списки основних політичних сил, і бачу ніби якесь позитивне зрушення, хоча я волів би бачити більшою корекцію і у блоці «Нашої України», і в «Батьківщині».
— А ви під яким номером йдете?
— Під жодним. Я не говорю, що я є вчорашньою людиною, але я є людиною іншого світу. Для мене вже є тяжким розуміння процесів, що проходять у львівській обласній раді. Превалюють інтереси груп, інтереси економічних, фінансових кланів...В залі чи то обласної ради, чи то Верховної, перед телекамерами б’ються, а потім майже обнімаються, разом в буфеті п’ють коньячок, каву. Я того не розумію, і думаю, що люди, які по п’ять, чотири терміни є депутатами, не можуть адекватно сприймати світ. Для нашої держави обмеження по кількості строків потрібно було б ввести.
Розповім про моє сприйняття у 90-му, потім перерва і повернення у 96-му. Для мене видимою стала разюча зміна, неймовірна. Вимога обстоювати інтереси однієї групи. Рішення, що піднімаються, зачіпають інтереси чи то одної, чи то іншої групи, і на тебе починають виходити люди, що вимагають: займи мій бік! Але я маю свою думку і не хочу брати участі «в розкладах»! Створення на рівні місцевих органів політичних фракцій, причому жорстких, не дисциплінують життя фракцій, а фактично монополізують рішення. І керівник фракцій (керівник партії) фактично стає господарем усіх 30 чи 40 голосів. Це є абсурдом.
Загалом, якщо заглянути в ту кухню, не нинішню, а місяць тому, коли формувалися списки...
— Суцільна торгівля?
— Розумієте — це інший світ і обертатися в ньому для мене неприйнятно. Маю надію, через 10 років запанують більш-менш нормальні правила і закони. Наразі маю двох внуків і буду їх виховувати. Один має 10 років, а другий 10 місяців. Маю невеличку дачку в Старосамбірському районі, можливо, буду писати, якщо пересилю себе, вб’ю в собі внутрішнього цензора, — мене стримують моральні аспекти...
— До речі, жодного Гориня ніхто не звинувачував у вирішенні особистих проблем, у якійсь аморальності. А про вас якось написали: з політики йде останній романтик...
— Брати, ні один, ні другий, ніколи не переступали тої моральної планки, встановленої в сім’ї, яку ревно оберігали батько та мати. Розумієте, кожен крок...Я ось згадую своє дитинство, 50—52 рік, важкі роки. Але постійно в хаті було одне — що люди скажуть, чи то добре? Я часом думав, що це якась нав’язлива ідея може? Але то був той превалюючий моральний аспект. Брати мене ввели у світ книжки, що дало мені багато. Спочатку я був пожирачем літератури, а потім навчився відбирати. Та найбільше на мене мали вплив Леся Українка і Микола Вінграновський — складний, динамічний, експресивний. Вінграновського побачив вперше у 61 му чи62 му, був такий перший наїздпоетів — Драч, Симоненко, Вінграновський, вони зробили тут цілу революцію. За ними відразу приїхав секретар ЦК Скоба і у виступі назвав Вінграновського націоналістом та формалістом. А він тоді виступив в університеті і експромтом склав такі рядки (чекайте, чи згадаю?...):
«Я формаліст,
я наплював на зміст,
відповідаю вам не фігурально.
Якщо народ мій числиться формально,
тоді я дійсно дійсний формаліст...»
До тепер у мене є бабіни із записами його виступів. Я купував з поезії все, що можливо було, все нове. А збірка Павличка (та, що була знищена) — «Правда кличе», написана під впливом 60-х, він вважав, що вже все змінилося і все можна. Пам’ятаєте, що він написав на смерть Сталіна: «Коли помер кровавий Тарквомада.» Там було і про Крушельницьку: «У царські позолочені покої зайшла спокійно горда і смутна...» То була дуже цікава збірка, можливо, збереглася вона в одиничних екземплярах. Я гордий тим, що у мене вона є.
Щодо моральності, то не думаю, що можна жити у будь-якому суспільстві — маленькому, великому, в політичній партії, із сусідами, навіть з найближчими людьми, не обмежуючи себе чимось. Якщо ти чимось не поступишся і будеш декларувати відповідне «Я», вважаючи себе центром Всесвіту, не буде ні громади, ні сусідів, та й сім’ї не буде. Поняття добра, зла, відповідальності і честі є однаковими, і у ХVI, і у ХХI століттях. І сьогодні питання полягає не в тому, що тяжко у Львівській обласній раді працювати, а в настрої, який існує у людей. Однак в найближчий час я не сподіваюся на зміну того настрою.
Візьмемо знову всім відому недавню ситуацію з Ожидовим. Цілий ряд людей були дезорієнтовані першою заявою віце-прем’єра, і на сьогоднішній день втрати позначилися не стільки на здоров’ї людей, скільки на ще більшій втраті довіри до влади. Можливо, від розгубленості, можливо, від того, що певним чином зруйнована система так званої цивільної оборони, інформація до населення не тільки районів, що потрапили в сферу впливу аварії, але й цілої України, була запізнілою і неповною. Десь аж на другий день оговталися владні структури, МНС стали більш-менш регулярно подавати інформацію. Але ситуація, яка виникла, йдеться про порівняння з другим Чорнобилем, уже зробила свою справу і викликала серйозні проблеми, які існують до сьогоднішнього дня.
— Які ж висновки мають усі зробити? Крім вимоги відповідальності певних причетних до того осіб..
— Львівщина стоїть на перетині серйозних комунікаційних шляхів, не лише автотранспортних та залізничних, а й нафтопроводів, газопроводів, і потрібно серйозно відновити штабні навчання, які могли б в подальшому допомогти на випадок якихось надзвичайних ситуацій. Думаю, що можна протягом найближчих місяців це зробити.
До речі, протягом тижня не встигли ми вийти з проблеми із фосфором, сталася аварія на складі нафтопродуктів, коли горіли вагони з 95-им бензином. Тому хотів би зачепити проблему підходу до критичної ситуації в цілій Україні. Я не вважаю, що була доброю система цивільної оборони, яка існувала в колишньому Радянському Союзі, однак вона мала чимало продуманих елементів, які просто треба було прив’язати до сучасних умов. Сьогодні ситуація така, що тільки у 10—15 відсотках населених пунктах працюють радіоточки, так звані колгоспники, до яких люди звикли. І не тому їх нема, що люди від них відмовилися, а тому що практично «Укртелеком» не міг підтримувати повітряні лінії, що зв’язували населені пункти. А це була єдина система загального оповіщення, через яку можна було передати необхідну інформацію до широкого загалу. Сьогодні такої системи немає ні в Україні, ні в МЧС, ні в будь-якій іншій структурі. Мало того, навіть не всюди на Львівщині населені пункти накриті УКХ-зв’язком. Думаю, аналогічною є ситуація в цілій Україні, і дуже складно буде в надзвичайній ситуації «дійти» до кожного. Це стало б непосильним завданням на сьогоднішній день. Не вироблений єдиний підхід і навіть якщо потрібно було б оперативно довести до цілої України необхідну інформацію, змусити канали перервати передачі і негайно передати повідомлення, неможливо. Однак це має бути закріплено законом чи якимось іншим технологічним документом, така система мусить бути! Крім того сьогодні потрібно серйозно подумати про зв’язок від Києва до кожної сільської ради, щоб в разі надзвичайної ситуації, могли там зняти трубку.
— В цій ситуації можна навести чимало аналогій. «Алло, Україно, ти чуєш мене повсюдно?» — таке може запитати чимало людей із різних сфер діяльності...
— І Україна мусить нарешті почути! І не лише у надзвичайній ситуації голос центру. А чути голос розуму, відповідальності і високої духовності. І на cході, і на заході, і в місті, і в маленькому селі...
