Аргументи для майбутнього, в якому Україна та Росія — партнери

Інтерв’ю з доктором історичних наук, професором, провідним науковим співробітником Фонду Карнегі за Міжнародний Мир Лілією Шевцовою, виклад якого «День» опублікував рівно тиждень тому, насправді є лише частиною нашого кількагодинного спілкування. Ясна річ, ми не мали жодних намірів приховувати від наших читачів подробиці цієї цінної розмови, надто зважаючи на те, що, як ми вже мали нагоду переконатися, навіть серед найліберальнішої спільноти в Росії наші союзники та однодумці трапляються дуже нечасто. А Лілія Шевцова є представницею цієї нечисленної громади. Власне, другу частину розмови з Лілією нам довелося відкласти із суто форматних міркувань. На наш смак, представлений сьогодні фрагмент, в якому до розмови приєднується головний редактор Лариса Івшина, заслуговує на соло. Оскільки такий обмін думками — це окремий повноцінний смислоутворюючий журналістський жанр. Іншими словами — мислення онлайн. Ще простіше — діалог.

«У Росії існує спільнота людей, котра дотримується ліберально-демократичних поглядів, нехай поки що вона навіть аморфна та пасивна, — пише Лілія Шевцова в розділі «Чого хоче ліберальна Росія?» книги «Одинокая держава». — Ця спільнота вже визначилася зі своїм ставленням як до політичної системи, так і до тієї форми капіталізму, котрий виник в Росії. У цьому середовищі є розуміння ущербності організації суспільства та влади, що оформилася в Росії. Є й розуміння загального напрямку її реформування. Однак у країні досі відсутня виразна ліберально-демократична позиція відносно зовнішньополітичного «пакета»... Тим часом, без ціннісної концептуалізації зовнішньополітичного «пакета» неможливе осмислення ліберально-демократичного вектора розвитку Росії».

Для «Дня» ці міркування так само очевидні. І саме така світоглядна спільність має потенціал до породження Діалогу — не лише між інтелектуалами України та Росії, а й між суспільствами в цілому.

Лариса ІВШИНА: — Ви для нас — довгоочікуваний гість. Ще покійний Віктор Степанович Черномирдін запитував мене: «У вас ще хтось є в Росії, окрім Лілії Шевцової?» «Звісно, є, — відповіла я. — Але Лілія Шевцова — найкраща!»

Лілія ШЕВЦОВА: — Ми Черномирдіна критикували, але якщо порівняти його із Зурабовим, то він був, звісно, особистістю.

Л. І.: — Йдеться про іншу людську ментальність. Він був теплою людиною. І в нас з ним були особливі відносини. До речі, коли 2004 року ми почали активно писати про Голодомор і видали книжку Джеймса Мейса, присвячену цій темі...

Л. Ш.: — То Джеймс Мейс у вас працював?!

Л. І.: — Так. Це була колосальна особистість. Так от, коли Віктор Степанович прочитав багато наших статей, то вирішив спеціально прийти до редакції, щоб поговорити з нами про Голодомор. Він сказав: «От ви, Ларисо, з Волині. У вас же не було такого великого голоду. Чому тоді ваша газета так багато пише про це?» Я здивувалася: «Вікторе Степановичу, невже вам важко повірити в просте людське співчуття? Так, наші рідні цього жаху не пережили, але вони на власні очі бачили, що відбувається з нашими братами на «Великій Україні». Усе це не минулося даремно для нашого покоління». Мені здається, він зрозумів, що вся ця історія була й залишається для нашої газети не «історією технологій» і не «історією-технологією». Саме з цих позицій мені дуже легко спілкуватися з нашими російськими колегами-журналістами. Коли, наприклад, наші журналісти (Марія Томак і Юрій Райхель) написали статтю «Тон як політика» з приводу бесіди головного редактора «Эха Москвы» Олексія Венедиктова з міністром закордонних справ України Костянтином Грищенком, у цьому не було нічого вірнопідданського щодо влади. Будь-яку владу ми сприймаємо дуже критично й вимірюємо її якість за станом справ у країні. Але наші російські колеги обурилися, докоривши нам тим, що ми, мовляв, не виконуємо свою журналістську роботу. Насправді ж у цій полеміці було порушено принципове питання. Йшлося про подвійне громадянство в Україні. А для нас наразі це неможливо. Адже Україна в першу чергу повинна піклуватися про зміцнення ідентичності.

Л. Ш.: — Згодна. У мене в цьому плані чітка позиція: без нації й держави успіху бути не може. Тому я вважаю, що ухвалений в Україні закон про Голодомор мав би стати прикладом для нас. Ви першими почали правову десталінізацію, а наша сьогоднішня десталінізація — неправова, ситуативна й політична. Хоч би як ви або ми критикували Ющенка, але цей закон — його велика заслуга. В України має бути своя історія.

Л. І.: — Зараз ми саме намагаємося знайти в російському суспільстві людей, в яких є аргументи для майбутнього, в якому Україна та Росія можуть бути партнерами. Нехай вони навіть не завжди поділяють нашу точку зору. Свого часу, в нас навіть був такий досить сміливий «заїзд» на російське поле: ми запропонували нашим колегам з «Российской газеты» (а вони активно цю ідею підтримали — дякуємо їм за це!) обговорити: в Україні — «яку Росію ми любимо?», а в Росії — «яку Україну ми любимо?». І обмінялися результатами цього невеличкого дослідження. Ми отримали дуже показові результати: українські інтелектуали, яких ми залучили до цього проекту, більше говорили про Чаадаєва, про Герцена, про раннього Солженіцина, а респонденти «Росcийской газеты» — про дівчат, борщ, українську пісню.

Л. Ш.: — Кошмар.

Л. І.: — Я весь час повторюю: любіть українців за те, що вони люблять свободу, поважайте їх за те, що вони за цю свободу завжди боролися. До речі, Ігор Чубайс, напевно, єдиний росіянин, який сміливо заявив: Євген Грицяк, лідер Норільського повстання, є лідером і для українського, і для російського суспільства. Хто, крім Ігоря Чубайса, здатен сказати: «Ось саме таку Україну ми, росіяни, любимо!».

Л. Ш.: — Гадаю, окрім Ігоря Чубайса, людей з подібним підходом — небагато. Вузьким є світ російських ліберальних інтернаціоналістів. Людей десять — і все.

Л. І.: — Українське питання — складне для Росії. Згаданий уже Джеймс Мейс говорив колись, що Україна досі переживає біблійні трагедії. На жаль, за його життя ми так і не обговорили це питання глибоко: яку саме притчу він мав на увазі, мені не відомо. Але я написала в передмові до однієї з книжок серії «Бібліотека газети «День» про свою здогадку: напевно, йшлося про Каїна й Авеля. Ось, наприклад, Андрій Боголюбський — великий святий для Росії, а для України — головний лиходій.

Л. Ш.: — Треба йти вглиб історії. Значно далі за Мазепу. І нам доведеться йти, але ви підете першими. Адже навіть російські ліберали не здатні на це. Та й немає в нас такої кількості лібералів. Але тут є також інший чинник. Ми не можемо йти вглиб історії з однієї причини: в такому разі розвал Росії — неминучий. Бо Росія — недоруйнована імперія, їй не втримати Північний Кавказ.

Л. І.: — Я якось говорила про те, що ідеальним прикладом для розвитку відносин України та Росії могли б бути відносини Великої Британії та Сполучених Штатів. Ми (Британія) й ви (США). До речі, а конфедеративна модель США могла б бути виходом для Росії.

Л. Ш.: — Я уявляю, який галас може викликати ваша ідея, навіть серед російських лібералів. Думаю, таку провокаційну річ ви могли б висловити в «Новой газете». І нехай обурюються.

Є ще одне питання, яке мене хвилює. Я знаю, що воно хвилює й вас. Які ще кроки ви повинні зробити, щоб остаточно відокремитися від нас і дати нам зрозуміти, що Росії від цього буде лише краще. Якби не «національний герой Росії» Олександр Невський, ми б були вже в Європі. Адже це він вивів нас в Орду. Він не герой, він злий геній... Я вважаю, що гострі проблеми ви повинні розв’язувати не лише один з одним, а й з нами: йдеться про Львів, про 1939 рік, про 1941—1945 рр.

Л. І.: — Упевнена, що процес з’ясування історичної правди йшов би у нас нормальною, еволюційним шляхом роз’яснень і обміну ідеями, коли б не політичні втручання. Зокрема, 2004 року заїжджі політтехнологи активізували наші старі мікроби: «три сорти» України, розділ по Дніпру... А наші політики не відмовилися від спокуси отримати свої «каштани». Наступна історія, розвиток якої ми спостерігаємо зараз, пов’язана із заїздом «Русского мира». В інтернеті про це вже пишуть у такому стилі: «...не повірите, але до нас знову їде Патріарх Кирил».

Л. Ш.: — Тепер вони, мабуть, вирішили піти через релігію.

Л. І.: — Зокрема й використовуючи інформаційний простір. Наприклад, коли гості приходять на передачу до Євгенія Кисельова, вони не помічають, що багато тем у цій програмі активізуються в потрібний, зокрема й для Росії, момент. Інформаційна експансія триває на всіх фронтах. Аби придавити лібералів, демократів у Росії, звісно, треба контролювати інформаційний простір України. Був досить повчальний приклад Помаранчевої революції. Досить! Налякалися так, що навіть сьогодні не хочуть зареєструвати ПАРНАС. Наш інформаційний простір, на жаль, багато в чому не національний. А це, як мені здається, неприпустимо в сучасному світі.

Л. Ш.: — Ви маєте рацію. Ви також мали рацію, кажучи в ефірі Радіо «Свобода» про те, наскільки ми провінційні. Адже ми навіть не знаємо, що робиться в Україні. Це перш за все результат інформаційного вакууму й небажання знати. Не знаємо, що робиться в світі. Тільки й розмов про себе. Упродовж останніх трьох років я є головою Глобальної ради «Майбутнє Росії» Міжнародного економічного форуму в Давосі. Я помітила, що росіяни приїжджають лише на сесію з питань Росії. В останніх сесіях — від екології Китаю — не бере участі жодний росіянин. Тому що сказати нічого. Ми не знаємо, ми не цікавимося, ми — глибока провінція, зайнята лише своїми комплексами. Це стосується, зокрема, й лібералів. Хто вже околиця України!..

Л. І.: — У нас теж багато приводів для самокритики. Українцям однозначно час виходити зі стадії молочно-воскової зрілості. Володимир Винниченко свого часу казав, що брати-соціалісти зі сходу нічого поганого нам не зроблять, тому нам не потрібна своя армія. Зараз проголошують ці самі тези, от тільки звучать вони інакше, наприклад, ми не повинні вступати до НАТО. Тому має бути ставка на цінності, глибока робота з історичним корінням, десовєтизація в усіх сферах, десталінізація. До речі, проект з десталінізації, який написали Дмитру Медведєву, у вузьких колах викликав інтерес, але в широких — недовіру. Бо всі розуміють, що в Росії для того, щоб розпочати процес десталінізації, немає можливостей.

Л. Ш.: — І бажання з боку нинішньої влади. Це просто данина, по-перше, лібералам, а по-друге, Заходу. Це така іміджева конструкція, так само, як і Ярославський форум або Медведєвське перезавантаження.

Л. І.: — Усі ці імітації небезпечні саме тим, що вони провокують «темні сили», чим більше імітації — тим більше «звіриного» антидемократизму.

Л. Ш.: — Імітація викликає дискредитацію цінностей. Якщо влада грає в імітацію цінностей, то ці цінності можуть більше не сприйматися народом. Скільки років уже в нас один актор — з 1999 року. Набридло!

Л. І.: — Де слід шукати здорові сили для оновлення? Нещодавно у нас у газеті виходив матеріал із заголовком «Чи є у нас здорові соціальні «тканини»?». То чи є вони й чи можна створити з них якісну альтернативу? Думаю, ці «тканини» можна зібрати на потужні «магніти». Саме це ми й намагаємося робити в «Дні». А от російське суспільство має, як мені здається, зовсім іншу фізичну природу.

Л. Ш.: — Поки суспільство атомізоване, поки інтелектуальне поле роздроблене й, по суті, знищене, в Росії не станеться того, що свого часу сталося в Польщі. У вас, наприклад, декілька тисяч представників бізнесу можуть вийти на вулицю, протестуючи проти Податкового кодексу, а у нас дрібний і середній бізнес не вийде.

Л. І.: — А приклад Грузії вас надихає?

Л. Ш.: — Річ у тім, що у нас ніхто Росію з Грузією не порівнює — розміри різні. «У маленькій Грузії можна все зробити», — так говорять навіть російські ліберали. Цей комплекс території, величини дуже сильний. Ми досі не можемо з нього вибратися.

Л. І.: — Нещодавно в Чернігові була дуже цікава конференція, де ми говорили про давні, часто забуті проблеми. Зокрема, про те, що уявлення про самих себе в багатьох українців обмежується радянським періодом. Лише небагато людей доходять до філософії Григорія Сковороди, Конституції Пилипа Орлика. Цей ідентифікаційний майданчик повинен розширюватися. І чим здоровішою буде Україна, тим здоровішою буде Росія.

Л. Ш.: — Звичайно. Я вважаю, що Україна — показник того, яка міра кору в Росії.

Л. І.: — Російські політики користуються тим, що українським властиво інтригувати й дружити з сусідами один проти одного. Але з Росією нас об’єднує десятиліття газу й нафти. Адже всі багатства, як в Україні, так і в Росії були нажиті на трубі. Але інфікування політичного простору саме з московського центру є великою проблемою для України.

Л. Ш.: — Згодна. Навіть більше того, я думаю, що Україна володіє набагато більшою кількістю засобів боротьби за свої інтереси, ніж ми собі можемо уявити. Україна — країна-транзитер. Саме вона повинна диктувати умови. Якби я була українським оглядачем, я б сказала: яка взагалі дурість — уся ця Харківська угода, яка зв’язала Чорноморський флот і газ.

Л. І.: — Наші нинішні політики стверджують, що Харківські домовленості стали наслідком невдалих газових угод Тимошенко 2009 року.

Л. Ш.: — Усе одно, я не розумію, яким чином співвідноситься позаблоковий статус України та перебування Чорноморського флоту Росії в Криму? Це все одно що бути дівою й вагітною одночасно. Або інший приклад. Українська влада постійно говорить про багатовекторну політику. Ну не може бути багатовекторної політики без самодостатності України, котра поки що з токи зору ресурсів не є самодостатньою! Вона може бути в Китаю, який є самоцінним, а от в України — багатовекторної політики не може бути за визначенням.

Л. І.: — Тут іще слід додати, що російська влада діяла й у Європі. Імідж України на міжнародній арені почали підточувати дуже давно. Я маю на увазі, зокрема, й усі ці газові історії... Вийшла дуже недобросовісна конкуренція. Адже, з другого боку, додавали свого й російські ЗМІ, що поширюються в Україні. Вони лякали українських обивателів вступом України до НАТО, а деякі наші політики, такі, як Вітренко, навіть влаштовували в Криму всілякі протести, підіграваючи цим настроям. Це зіграло свою роль 2004 року, коли в Стамбулі Україні не запропонували ПДЧ...

Л. Ш.: — У Бухаресті 2008 року точно був шанс. Думаю, якби не Меркель...

Л. І.: — Це вже історія давніх російсько-німецьких відносин. Не лише пан Шредер є символом цієї дружби. Треба вивчати історію, щоб розуміти, які альянси існували, чим вони загрожували сусіднім країнам тоді і яку загрозу вони можуть нести зараз. Нехай навіть сьогодні це не військові союзи, а газові.

Л. Ш.: — Я думаю, що вибратися з газової пробки — реально. Ви цілком можете піти ва-банк, просто чи зважитися на це Янукович?

Л. І.: — Насправді українська внутрішньополітична ситуація — дуже складна. Після Харківських угод Янукович і його команда затамували подих. Вони думали, що вже віддали достатньо, щоб їх любили вічно. Але виявилося, що все зовсім не так. І сьогодні ми бачимо, як, незважаючи на всі поступки, Кремль поводиться по відношенню до України й української влади. Після підписання Харківських угод у нас у газеті навіть вийшов матеріал із заголовком «Хто в Україні захищатиме Януковича?».

Л. Ш.: — Нам віддай півпальця — відкусимо руку.

Л. І.: — Без опори на внутрішні сили в Януковича немає жодного майбутнього. А це означає, що багатовекторної політики бути не може.

Л. Ш.: — До речі, Юлію Тимошенко можуть посадити?

Юрій РАЙХЕЛЬ: — Ні.

Л. Ш.: — Тому що це б змусило вибухнути весь світ. Володимира Володимировича це також дуже засмутило б. Захід ніколи не засуджуватиме Путіна, Кремль, але він буде засуджувати Януковича. Януковича можуть зробити хлопчиком для биття за Юлію Володимирівну Тимошенко. Зараз ми вже можемо це спостерігати в багатьох заявах західних політиків. Це — знак.

Л. І.: — Насправді, Україна наразі заплуталася на всіх майданчиках. У російському напрямку — проблема, в західному — теж. В Україні не все так просто. До того ж, існує всесвітня геополітична гра. У цій ситуації треба знаходити точки опори, системи координат, з якими ми повинні працювати. До суду владі вдалося похитнути громадську думку — багато доказів проти Тимошенко звучали переконливо. Але потім ситуація змінилася. Ті, хто сьогодні судить Тимошенко, не викликають довіри у людей. Юлія Володимирівна дуже незручна людина для «посадки». Жінка-політик у в’язниці — це не можна порівняти навіть із Ходорковським, бо є безліч приводів для співчуття до неї. Сьогоднішня незграбна політика щодо Тимошенко може вирости до масштабів, з якими впоратися буде практично не можливо.

Л. Ш.: — Я б вам щиро побажала, щоб усі представники «помаранчевого покоління» зійшли з політичної сцени разом з Юлією Володимирівною.

Л. І.: — Ми теж за інший набір якостей у політиці. Треба створювати контекст, який надалі сформує в суспільстві запит на ці й інші якості. А, відповідно, без запиту ніхто розумний у політиці не з’явиться.

Яким набором якостей мусить володіти російський політик, здатний вивести Росію з нинішнього стану?

Л. Ш.: — На жаль, російське суспільство стає дедалі атомізованішим. Ми вже абсолютно інші, ніж українці, білоруси. Зникають усі скріплюючі традиції, залишається пісок, який пересипається з однієї посудини в іншу. Він може набувати абсолютно різних форм. Це дуже страшно. Що там: знову вибух у метро? Знову відключення світла на південному заході Москви? Знову впав літак? Це все може викликати такий вибух генетично озлобленого люду, що наслідки не здатен передбачити ніхто. Тому перш ніж перетворюватися на «націю-глину», вочевидь, пісок має провалитися. В Україні ситуація краща.

Л. І.: — Зараз багато відомих людей з Росії купують будинки в українських селах.

Л. Ш.: — Щороку 250 тисяч розумних і багатих росіян залишають країну. Скоро Росія залишиться з відповідним генетичним матеріалом і тими, хто в Кремлі.

Л. І.: — Нам теж властива ця проблема. Але треба розуміти, що як у нашому, так і у випадку Росії інстинктивно відкидати все «живе», все, що може допомогти країні, — це вкрай непередбачливо. Я впевнена, що навіть такі нечисленні партії, як ПАРНАС, — це добрий привід хоча б трохи відкрити живу «тканину».

Л. Ш.: — Так, він запросто отримав би 7—10% голосів. Але влада цього не хоче. Вони не хочуть хоча б трохи прочинити кватирку, бояться, що достатньо прочинити її, щоб потім вона відкрилася.

Л. І.: — Усі спроби проаналізувати помилки Російської імперії, Радянської держави, здавалося б, очевидні, але все одно вони не «приживаються».

Л. Ш.: — І найважливіше: ми не зробили уроків з того, що сталося 1991 року. Перший розпад відбувся більш-менш мирно, слава богу, не так, як в Югославії. Хоча, за великим рахунком, людям було боляче. Зараз нам загрожує наступний розпад. І як він станеться? Як зробити так, щоб це сталося мирно? Куди нам прагнути — до федерації, конфедерації, до нової російської держави? З якою ідентичністю? Адже в нас немає власної ідентичності. Ми ж не знаємо, хто ми: інтернаціональна спільнота, руські, росіяни... А що таке росіяни? Хто такий чеченець після другої чеченської війни, який живе в Москві й ходить з ножем і пістолетом? Якщо він ходитиме без зброї й один, його вб’ють, а якщо не вб’ють, тоді він уб’є росіянина. Що це? Це ж безконечна громадянська війна, яка поширюється на територію російських міст! Ось який у вас сусід! Чи може цей сусід мирно й цивілізовано дивитися на Україну? Звісно, ні. Тому ПДЧ був для вас шансом на хоч якусь стратегічну парасольку. Отже, німці все зрозуміли й не схотіли цього.

До речі, ви давно були в Москві? Давайте зустрінемося в нас.

Л. І.: — Я пригадую, коли попереднього разу я була в Москві перед президентськими виборами. Група українських журналістів приїхала на зустріч до Кремля. Там нас сприймали як хоробрих людей, які, незважаючи на те, що в Україні така політична ситуація, наважилися відвідати Кремль і побували у помічника російського президента. Знаєте, це свідчить про психологію фортеці в облозі. І мені не повірили, коли я сказала: «Для мене немає нічого страшного в цьому: моя репутація в Україні така, що мій візит до Кремля нічого до неї не додасть і не відніме». Це, до речі, до питання про те, чому в нас немає русофобії. Тому що ми не вважаємо росіян розумнішими за себе. Уже після президентських виборів у нас у Києві у відповідь була тривала зустріч з журналістами й редакторами з Росії, на якій був присутній і високопоставлений російський дипломат. Це була показова зустріч, якраз після Харківських угод. Росіяни запитують: «І який може бути порядок денний для нашого круглого столу?» Я запропонувала: «Давайте поговоримо про те, чи можливе кохання після згвалтування...». Відповідь дипломата була: «Не лише можливе, а лише так і може бути!»

Л. Ш.: — Це типовий спосіб мислення нації, вихованої татаро-монголами.

Л. І.: — Коли весь цей радянський ландшафт розморозився, проявилося значно більше того імперського, ніж можна було чекати. Звідки береться ця манія геополітики? Це все через те, що людина сидить у замкнутій квартирі, без води, їй нічим зайнятися, тому вона турбується про одне: десь там є океани, де можна мити чоботи...

Л. Ш.: — Пам’ятаєте Салтикова-Щедріна? У нього сторчка на дворі немає, а він думає, як виправити Пізанську вежу.

ЦИТАТИ

♦ «...зовнішньополітична доктрина Кремля стала визначеною. Кремль дав зрозуміти, чого він чекає від Заходу: невтручання у внутрішні справи Росії; визнання її права на сфери її впливу на пострадянському просторі; включення Росії до складу колективного управління світом; укладення з Росією угоди про енергетичну безпеку, яка б гарантувала Росії довгострокові контракти на постачання енергетичної сировини та сприятливі умови для російського бізнесу на західних ринках. У відповідь Москва була готова до урахування інтересів західного бізнесу на території Росії. Але якщо Захід виявиться не готовим прийняти її пропозиції, Москва дала зрозуміти, що діятиме на свій страх і ризик.

Це була модель виживання політичного класу, який прагне користуватися благами західного світу, при цьому відкидаючи його стандарти. Така модель працює за принципом: ситуативний прагматизм — усе, принцип — ніщо. Я її визначила так: «Бути із Заходом і проти Заходу водночас». Москва може несамовито захищати цілісність Сербії, але водночас підривати цілісність Грузії й загрожувати розколом Україні. Росія засідає в раді Росія — НАТО, бере участь у спільних із НАТО маневрах і навіть миротворчих акціях на Балканах й одночасно вважає НАТО своїм головним ворогом. Причому, прагнучи утримати статус-кво всередині країни, що гарантує владу нинішній правлячій корпорації, Кремль намагається переглянути статус-кво, усталений на світовій сцені після розпаду СРСР. Бути догматиком і ревізіоністом одночасно — таким стало кредо путінської епохи».

♦  «Росії рано чи пізно доведеться міркувати над тим, чому навіть у момент свого нещодавнього, здавалося б, піднесення, про яке в захваті твердили російські пропагандисти, вона раптом опинилася в неприкаяній самоті. Мабуть, несподівано для самої влади, але в результаті саме її зусиль Росія втратила можливість претендувати на роль полюса тяжіння навіть для своїх союзників, які давно вже почали поглядати вбік. Поглиблення в Росії кризових тенденцій лише активізує спроби сусідніх держав-клієнтів знайти нові, привабливіші або зручніші полюси тяжіння, не відмовляючись при цьому «доїти» Росію. А якщо в полюса тікає «орбіта», він припиняє бути полюсом...»

♦  «Треба розглядати інтеграцію на Захід російських сусідів як міст до ліберальної цивілізації, який має полегшити рух у цьому напрямку й Росії. До речі, ставлення до інтеграції на Захід України й Грузії може стати критерієм приналежності до ліберально-демократичного флангу. Усі ті, хто доводить, що вступ України до НАТО викличе розкол цієї країни й загрозу її зіткнення з Росією, грають на боці традиціоналістів. На користь ліберальній і реформаторській Росії рух України, Грузії, Молдови, Білорусі й інших нових незалежних держав «до Європи». Їхнє входження до західної цивілізації створює сприятливіші зовнішні умови для модернізації Росії».

Уривки з книжки Лілії Шевцової «Одинокая держава: Почему Россия не стала Западом и почему России трудно с Западом», Москва: Российская политическая энциклопедия (РОССПЕН), 2010.