Iнтеграційні проекти: де майбутнє України?
Минулого тижня в італійському місті Верона відбулась міжнародна конференція, присвячена процесам модернізації на пострадянському просторі.
І хоча ключове місце на форумі зайняли питання відносин ЄС — Росія, до України був проявлений небувалий активний інтерес.
Тон дискусії задав колишній прем’єр-міністр Італії і голова Єврокомісії Романо Проді. Найважливішим питанням, яке загрожує відносинам Росія — ЄС, Проді назвав питання України і закликав Росію та Євросоюз до співпраці в «українському питанні». Відзначивши, що Україна сьогодні проводить набагато збалансованішу політику у відносинах із Росією та ЄС, ніж раніше, італійський політик прямо закликав сприяти цій тенденції, щоб Україна стала насправді «мостом» між Росією і ЄС.
Фактично Р.Проді закликав Брюссель і Москву припинити суперництво за Київ, а ЄС — активніше включати Україну у власну політику щодо Москви і євразійського простору в цілому.
Після виступу Проді мені як учаснику форуму від України було поставлено десятки абсолютно різних запитань, більшість із них тією чи іншою мірою стосувалася майбутнього України: чи зближуватиметься Київ із ЄС або з Євразійським Союзом, чи продовжить політику стратегічного балансування між різними центрами тяжіння?
Після двох днів жвавих дискусій і пошуків відповідей на запитання, на які ще саме життя не вимудрувало відповідей, хотів би поділитися з читачами «Дня» деякими роздумами.
І хотів би поговорити про інтеграцію не в контексті демократії або геополітичного вибору — кожна з тем гідна окремого роздуму, — а про сферу, де наша країна, на превеликий жаль, не особливо досягла успіху — про сферу інноваційного розвитку.
Україна всі роки незалежності здебільшого споживала ресурс, що дістався країні з радянських часів. Усвідомленої державної програми інноваційного розвитку, яка, до всього іншого, ще й виконувалася б, до останнього моменту не було.
Одне з найважливіших питань, які постають перед будь-якою державою, що має намір проводити політику модернізації — вибір оптимальної моделі регіональної інтеграції, яка максимальним чином сприятиме досягненню поставлених завдань. Це, звісно, не означає, що основну роботу можна перекласти на плечі партнерів по інтеграції. Ніхто за нас не зробить нашого домашнього завдання. І все-таки в нинішньому суперечливому і кризовому світі ролі регіональної інтеграції применшувати не можна.
З моменту здобуття незалежності Україна завжди орієнтувалась на Європейський Союз як на найпередовішу модель економічного і суспільного розвитку. Цей орієнтир багато в чому зберігається й сьогодні. Багато в чому, але вже не у всьому. Останні роки принесли низку змін, що значно ускладнили загальну картину.
Хотів би навести лише два приклади.
Приклад перший. Товарообіг України і Європейського Союзу торік становив 29% усієї зовнішньої торгівлі країни (44 млрд дол. США), з Росією — 32,5% (49 млрд дол.). Показники ніби зіставні. Але якщо подивитись уважніше на структуру торгівлі, то побачимо: 2011 року частка готової продукції в українському експорті до країн Митного союзу (Росія, Білорусь, Казахстан) становила 60%, частка сировини — 40%; в українському ж експорті в ЄС сировина становила 82%, а готова продукція — лише 18%.
І вже тільки тому з точки зору розвитку високотехнологічних галузей вільний доступ на ринки країн Митного союзу для низки ключових галузей України має більше значення, ніж доступ на ринок Європейського Союзу, хоча останній і перевищує за розмірами ринок МС.
Приклад другий. За різними оцінками, за час, що минув з 1992 року, Україна одержала від Європейського Союзу безвідплатної допомоги на суму понад 2,5 млрд євро. Україна дуже вдячна ЄС за цю допомогу, але хочу зазначити: вона не спрямована або спрямована дуже мало на розвиток інновацій і нових технологій.
Інакше й бути не могло, адже навіть офіційно ЄС серед цілей допомоги виділяє підтримку демократичного розвитку й управління, регуляторну реформу, розвиток адміністративного потенціалу, ядерну безпеку, розвиток інфраструктури. Ці цілі мають величезне, виняткове значення для розвитку України як європейської, демократичної країни, та лише остання з них може бути хоч якось співвіднесена з інноваційним розвитком.
Хоча, якщо вже ми говоримо про інфраструктуру, в цьому плані показовим є приклад футбольного чемпіонату Євро-2012. Євро для України стало по-справжньому європейською подією, найпотужнішим поштовхом для розвитку транспортної, готельної, спортивної інфраструктури. Проте формально Євро не має жодного стосунку до цілей і завдань офіційного діалогу Україна — ЄС. І, відповідно, всі витрати на чемпіонат було взято з кишень українських платників податків.
За останні пару років ми спостерігаємо процеси, які поступово призводять до ерозії ідеї інтеграції в Європейський Союз як магістральної національної ідеї розвитку країни.
З одного боку, дедалі більша частина українського суспільства розуміє: ЄС у недалекому майбутньому не буде готовий прийняти Україну у свої члени. У принципі, це було зрозуміло й раніше, однак існували ілюзії про те, що достатньо змінити нібито «погану» владу на «хорошу», провести реформи — і перспективу членства буде отримано. Криза ЄС розвіяла ці ілюзії. Суспільство зрозуміло: справа не в реформах і не у владі, а в об’єктивних межах здатності ЄС «поглинати» і форматувати простір довкола себе.
Тут же криється й більш глибока проблема. Історія розширення ЄС довела: лише і виключно надаючи перспективу членства, Євросоюз здатний спричинити в країнах-партнерах глибокі, безповоротні зміни. Саме тому ефективність різних програм для пострадянських країн від ТАСІС до «Східного партнерства» не йде в жодне порівняння з ефективністю перспективи членства як зовнішнього стимулу для внутрішніх перетворень.
Звідси висновок: з поглибленням внутрішньої кризи в ЄС його вплив на процеси в пострадянських країнах, на превеликий жаль, дедалі зменшуватиметься, а ефективність діючих інструментів — об’єктивно знижуватиметься.
Навіть якщо залишити осторонь європерспективу, а зосередитись лише на конкретних угодах України з ЄС — про асоціацію і зону вільної торгівлі, картина буде доволі суперечливою.
З одного боку, угода про ЗВТ містить доволі серйозні стимули переходу різних сфер економіки на високі виробничі і споживчі стандарти ЄС. Це, мабуть, її головний плюс.
Але, з іншого боку, у ЗВТ відсутні механізми, які стимулювали б саме інноваційний розвиток країни. Фактично вона консервує структуру українського експорту в ЄС на тому рівні, на якому вона перебуває сьогодні, з переважанням сировинної складової.
А найголовніший аспект полягає в тому, що повинно минути доволі багато часу, поки українська економіка зможе відчути позитивні результати, закладені в ЗВТ в довгостроковій перспективі. Сьогодні ЄС заморозив підписання ЗВТ з політичних мотивів, коли воно відбудеться — невідомо. Далі має відбутися процес ратифікації угоди, а потім — досить тривалий проміжний період, упродовж якого українська економіка пристосовуватиметься до нових реалій.
А що робити Україні сьогодні, завтра і найближчими роками? У країни немає стільки часу на очікування, адже світова економічна криза стоїть біля порога.
Наші російські колеги вже давно пропонують Україні інтегруватися в Митний союз і почати одразу ж після вступу отримувати відчутну економічну вигоду.
Об’єктивний економічний аналіз свідчить: саме наукоємні, високотехнологічні галузі промисловості країни отримають реальну вигоду від приєднання України до Митного союзу. Як у результаті зниження цін на природний газ, так і в результаті ліквідації митних бар’єрів.
Але інтеграція в Митний союз — не така проста справа, як здається на перший погляд. Вступ до нього означатиме значне збільшення митних бар’єрів, що призведе як до зростання споживчих цін на імпортні товари, так і до дій у відповідь з боку країн-учасниць СОТ. Доведеться істотно переглядати і вже парафовану угоду про зону вільної торгівлі з ЄС.
А найголовніша перешкода до членства в МС перебуває в політичній площині — сьогодні в Україні прихильники входження до Митного союзу й інтеграції в ЄС розділились приблизно порівну. Жоден із відповідальних політиків, хто не перебував би при владі, не може при виборі інтеграційної моделі ігнорувати думку приблизно половини населення країни.
Виходячи з цього, керівництвом України було прийнято єдино вірне з політичної точки зору рішення: взяти паузу і подивитись, яким чином протікатиме еволюція Митного союзу. А тим часом Київ готовий розвивати секторальну співпрацю з Митним союзом за формулою «3+1».
Звичайно, з точки зору Києва, найоптимальнішим варіантом, який би реально зняв усі протиріччя між східною і західною моделями інтеграції, стало б створення єдиного економічного простору, який об’єднав би і країни Європейського Союзу, і країни-учасниці нинішнього Митного і майбутнього Євразійського Союзу, і, звісно, Україну.
Проте ми розуміємо, що на сьогодні такий сценарій є нереальним.
З одного боку, зрозуміло, що при формуванні подібного простору за основу мали би взяти саме європейські норми і стандарти, з чим загалом згодні і Росія, і її партнери по Митному союзу. На практиці ж зробити це не так-то просто. З іншого боку, і Європейський Союз повинен для цього здійснити низку важливих політичних кроків, на які він сьогодні просто йти не готовий.
Проте, незалежно від того, як розвиватимуться далі події, поява на карті Євразії Митного союзу об’єктивно означатиме необхідність для Євросоюзу неабияк переглянути стратегію і тактику щодо пострадянських країн.
Скажімо, в останньому дослідженні британського Четем Хауса «Росія, Євразійський митний союз і ЄС: співпраця, стагнація чи суперництво?» робиться доволі важливий висновок, який я вважаю своїм обов’язком дослівно процитувати.
«На пострадянському просторі з’явилась життєздатна форма передової економічної інтеграції, гідний конкурент тому, що пропонується ЄС. Вона... є серйозним викликом стратегії ЄС у пострадянському регіоні. Вже доведена життєздатність МС означає, що ЄС більше не є єдиним джерелом ефективного управління в регіоні і що роль Росії в «спільному сусідстві» більше не може визначатися виключно в термінах «м’якої сили» і військової потужності. Вона перемістилась у сферу, де ЄС ніхто досі ще не кидав виклику».
Але якщо вірними є висновки британських дослідників, а я вважаю, що вони в цілому вірні, то це означає, що Європейський Союз повинен серйозно змінити політику в регіоні.
По-перше, в інтересах самого ЄС розпочати діалог із Митним союзом. Адже сьогодні Євросоюз фактично навіть не може, приміром, розпочати переговори з Росією про зону вільної торгівлі, бо такі переговори об’єктивно повинні вестися вже у форматі ЄС — Митний союз.
По-друге, ЄС варто переглянути пріоритети «Східного партнерства». В умовах, що змінилися, навіть поглиблена зона вільної торгівлі, яка ще кілька років тому здавалась революційною пропозицією, починає застарівати і втрачати свою привабливість.
По-третє, ЄС повинен серйозно замислитись над тим, наскільки привабливим сценарієм для східноєвропейських пострадянських країн буде надалі детальне копіювання європейської моделі без будь-якої перспективи інтеграції.
А зрештою, можливо, варто і Москві, і Брюсселю, замислитись над посланням Романо Проді, що прозвучало у Вероні: «Друзі, досить боротись одне з одним за Київ, обидві сторони тільки програють від цієї безкінечної боротьби».
Можливо, варто дати владі й виборцям в Україні самим визначитися, яку модель інтеграції обрати? Видима перемога Заходу або Сходу в «битві» за Київ завжди буде пірровою перемогою, якщо не збігатиметься з волею і українських еліт, і більшості українського народу.
Невдачі проектів членства України в ЄЕП 2003—2004 рр. і в НАТО 2005—2008 рр. — це уроки, про які забувати не можна. Нікому.
