Чому опозиція не дає Майдану «єдиного кандидата»?

«В Україні встановлено диктатуру. Конституційний лад повалено» - листівки такого змісту активісти євромайданних протестів роздавали вчора по всій Україні.  На заклики «вийти на Майдан» відгукнулося, за різними оцінками, близько півмільйона українців. Фото тисяч протестувальників облетіло не лише вітчизняні, але й зарубіжні ЗМІ.

Утім, промови лідерів опозиції на сцені Майдану не відрізнялися оригінальністю. Вони запропонували мітингувальникам написати нову конституцію, створити народні органи влади, влаштувати марш 22 січня і таки назвали єдиного лідера супротиву. Ним, за словами лідера фракції «Батьківщина» Арсенія Яценюка, є «український народ». «Тут є лідер. Це —український народ», - заявив він зі сцени на Майдані Незалежності. Проте більшість мітингувальників така патетична відповідь на їх цілком практичну вимогу  – «Назвіть єдиного лідера»— не вдовольнила.  

Люди очікували почути конкретне прізвище. Більшість розчарування не приховувала: чулися незадоволені вигуки та свист. «Треба брати владу в свої руки», - переконують радикально налаштовані демонстранти.

Натомість опозиція вичікує. «Безумовно, у нас є план дій, - розповідає «Дню» народний депутат від «УДАРу» Павло Розенко. – Однак наперед варто наголосити, що всі акції, які проводить опозиція, мають винятково мирний і ненасильницький характер. Треба розуміти: влада нас провокує, робить все для того, щоб ми зірвалися і перші почали застосовувати силу. Але цього не буде. Зараз головна мета опозиції – не допустити радикалізації протесту. Нині робити непродумані кроки вкрай небезпечно. Це ми і намагатимемося пояснити людям».

Опозиціонери доводять: ефективність ненасильницького методу боротьби більш, ніж очевидна. Як приклад, вони наводять останні законодавчі нововведення, проголосовані 16 січня і «форсовано» завірені підписом президента. «Влада нас боїться, - каже Розенко. – Їй ніщо так не дошкуляє, як мирні акції під боком. Тому і було вирішено прийняти ці  відверто антидемократичні закони. Це лише підтверджує той факт, що ми досягаємо своєї мети. Нам слід і далі поширювати цю акцію, шукати нові форми її реалізації та щоразу долучати якомога більшу кількість людей. У відповідному напрямку ми найближчим часом і збираємося рухатися».

«Опозиція не має іншого виходу, як боротися далі, - говорить «Дню» політолог Володимир Фесенко. – У цій «делікатній» ситуації політики від опозиції можуть поводитися по-різному, але якщо вони хочуть зберегти бодай примарні шанси на реальну участь, а тим більше – перемогу на майбутніх президентських виборах, права відступати вони не мають».

Який варіант поведінки для опозиції буде сьогодні найоптимальнішим, експерт не уточнив. «У зв’язку з нещодавно прийнятими законами це буде вельми ризиковано як для вас, так і для мене, - віджартувався Фесенко і додав: - Насправді варіантів є багато. Сьогодні влада, завдяки проголосованим 16 січня законам, отримала правове підґрунтя для застосування сили проти мітингувальників. Треба розуміти, що ці закони стали основною передумовою у застосуванні поліцейських методів  для реалізації в Україні так званого білоруського сценарію, і переходу Януковича у ранг відверто авторитарного лідера. Чи зможе ця модель реалізуватися, залежатиме від суспільства і того, чи зуміє вистояти Майдан».

Важливим фактором є градус довіри та зібраності у владній команді.  Як свідчать події останніх декількох днів – ніякого розколу в «дрім-тім» Януковича наразі не видно. Новина ж про звільнення з посади глави Адміністрації Президента Сергія Льовочкіна і призначення його радником Віктора Януковича нагадує, швидше, кадрову перестановку, аніж «бунт олігархів» в оточенні президента, коментують політологи.

«Олігархи завжди ставлять на переможця. Зараз Янукович обігрує опозицію. Кличко, Яценюк, Тягнибок, а тепер уже й Порошенко не можуть розібратися між собою. Кожен веде свою гру. Та й де гарантії, що в 2015-му від опозиції на вибори не піде 20 кандидатів?», - іронізує у розмові з «Днем» один із старожилів ПР (наш співрозмовник побажав залишитись інкогніто — Ю.Л.). «Януковичу підфортило з опозицією», - резюмує він.

Неопосередковано цю тезу підтверджують і в партії «УДАР», яку ЗМІ пов’язують із уже екс-главою АП Сергієм Льовочкіним. «Для мене, як для політика, відставка Льовочкіна не дає ніяких сигналів, - відповідає ударівець Павло Розенко. – Я не думаю, що причиною звільнення  Льовочкіна стала якась принципова незгода з курсом Президента чи конкретними рішеннями».

«Можливо, за ці роки між Януковичем і головою його Адміністрації накопичилася втома одне від одного, - розмірковує Розенко. - Як не крути, а 4 роки разом пропрацювали пліч-о-пліч. Це – серйозний період». «Хоча, думаю, там все набагато простіше – елементарна ротація команди», - насамкінець додає політик.

 «Всі говорили, що кадрові зміни – на часі, - стверджує «Дню» регіонал Володимир Олійник. – ЗМІ вже давно називали імовірних претендентів на відставку. Серед них була і кандидатура Сергія Льовочкіна. Думаю, все більш, ніж прогнозовано».

«Міфічного бунту олігархів проти влади, про який так часто говорять, ніколи і не було, - констатує «Дню» Володимир Фесенко. – Крім Порошенка, який є радше політиком і претендентом на посаду президента, ніхто з олігархів не робив ставку на нинішню опозицію заради досягнення влади. І це треба розуміти. Звісно, деякі олігархи підтримували опозицію як елемент політичної гри – для Президента, власних інтересів у парламенті, своєрідну страхову на крайній випадок. Але ніхто не ставив на когось із лідерів опозиції проти Януковича. Тому як тільки стало зрозуміло, що потенційні шанси Януковича на перемогу 2015-му році посилилися, - відразу відбулася зміна позицій олігархів, зокрема і в інформаційній сфері. Сьогодні це як ніколи помітно».

Утім, експерт заспокоює, що нинішню партію до кінця ще не зіграно, а, отже, шанси змінити розстанову сил на шахівниці все ще є. Фактор Майдану досі залишається непередбачуваним як для влади, так і опозиції. Тому те, як у нинішній ситуації поведе себе Майдан та українське суспільство в цілому, і вирішуватиме подальше майбутнє всієї країни. Саме тому брати на себе роль лідера за такого розкладу не береться ні один із опозиційних політиків. Надто великою є невизначеність горизонту політичної перспективи, у той час як наслідки ймовірного фіаско вже зараз виглядають абсолютно прогнозованими і аж ніяк не надихають на подвиги. Кожен із лідерів опозиції хоче стати президентом у 2015-му, але ніхто – реальним поводирем народного повстання вже зараз.