Чи вибухне референдумна «міна»?

Це може видатися дивним, але більшість наших співвітчизників і гадки не мають, що під українську державність і демократію закладено потужну міну уповільненої дії. Причому спричинений нею вибух може мати таку силу, що зруйнує нашу державу або, щонайменше, занурить її в темряву диктатури. Ця міна – закон «Про всеукраїнський референдум», прийнятий Верховною Радою 2012 року. І хоча цей закон протягувався в інтересах Путіна та режиму Януковича, а про його небезпеку в один голос казали  українські та зарубіжні експерти, його не скасовано й досі.

І це при тому, що закон про референдум  – найбільш загрозливий для конституційного ладу документ в усьому законодавчому полі України.

У чому ж полягає загроза та чому її досі не ліквідовано?

У більшості людей референдум асоціюється з народним волевиявленням. Хіба можу я, розумна і чесна людина, голосувати гірше за корумпованих і байдужих депутатів? – міркує пересічний виборець. Референдум і справді дозволяє дізнатися думку громадян із важливих питань. А рішення, прийняте волею народу, має найвищу легітимність. На референдумах приймають чимало важливих рішень. Наприклад, рішення про вступ країни до Європейського Союзу, або, як у випадку з Британією, про вихід із нього.

Український народ 1 грудня 1991 року підтвердив на референдумі Акт проголошення незалежності України, переконавши увесь світ, що власна державність – це воля всього народу, а не забаганка політиків.

Швейцарія – країна з високим рівнем демократії й добробуту людей, яка стала хрестоматійним прикладом прийняття рішень через референдуми. Всенародне голосування відбувається там практично щороку і люди самі приймають найважливіші рішення.

Отже, референдум – це добре?

Насправді, референдум – це не добре й не погано, це лише інструмент, причому дуже гострий. Одна річ – референдум, проведений за всіма правилами демократії, що не допускають маніпуляцій і зловживань. Зовсім інша – референдум у недемократичній країні. Тоді це атомна бомба в руках неандертальців. Причому недемократичність країни визначається не так її культурним рівнем, як політичною системою. Найжахливіші маніпуляції з референдумами відбувалися саме в освіченій і культурній Європі.

Перший у світі референдум провів понад два століття тому Наполеон Бонапарт для того, щоб освятити свою диктатуру волею народу. Якщо вірити офіційному підрахунку, Наполеона підтримали понад 99% громадян. Референдуми сподобалися Наполеону, і він проводив їх ще не раз. І завжди отримував 99% підтримки. 

Цим досвідом користувалися авторитарні правителі наступних епох, щоб утвердити свою диктатуру і прикрити її “волею народу”. Так, Адольф Гітлер поєднав за допомогою референдуму посади канцлера й президента, ставши фюрером Німеччини. Всенародним голосуванням Гітлер затвердив «закони про Третій Райх», а потім за допомогою «правильно» організованого референдуму в Австрії приєднав цю країну до Німеччини. Пізніше подібний фарс повторив Володимир Путін в окупованому Криму. І хоча світова спільнота не визнає цього фарсу, для внутрішнього вжитку теза про «волю народу» є потужним пропагандистським чинником.

Беніто Муссоліні вибудував за допомогою референдумів фашистський режим в Італії.  Олександр Лукашенко за допомогою кількох референдумів переписав Конституцію, запровадив у Білорусі на офіційному рівні російську мову й комуністичну символіку і став фактично диктатором Білорусі. Башар Асад замість виборів президента проводить у Сирії референдуми про своє переобрання на наступний термін. Цей список любителів референдумів можна продовжувати довго.

Навчені гірким досвідом тоталітарних режимів західні демократії намагаються не зловживати референдумами. І якщо місцеві референдуми – це доволі поширене явище, що дозволяє визначитися з гострими питаннями місцевого значення, то загальнодержавні референдуми в більшості країн – рідкість. У деяких же країнах їх не проводять взагалі. Наприклад, у Німеччині після перемоги над нацизмом загальнодержавні референдуми заборонено. Так само не можна їх проводити у США, Канаді та низці інших країн. І це не випадково, бо, всупереч високій самооцінці виборців, навіть за демократичного законодавства про референдум і чесного підрахунку голосуванням можна легко маніпулювати. Свіжий приклад – референдум у Нідерландах, де виборці проголосували проти Угоди про асоціацію України з ЄС, хоча більшість із них в очі не бачила цього документа і нерідко вважала, що голосує проти вступу України в Євросоюз.

Що ж казати про ситуацію, коли в закон навмисне закладають механізми маніпуляцій, які практично не залишають шансів виборцям перекреслити наперед запрограмований результат референдуму? А саме такий випадок має місце в Україні.

Законопроект “Про всеукраїнський референдум” внесено представниками Партії регіонів у 2010 році. Після  формування за допомогою “тушок” потрібної більшості його прийнято в першому читанні, але, зважаючи на негативну реакцію українських та зарубіжних експертів, друге читання відклали. Прийняла його в цілому з грубими порушеннями регламенту в період між виборами у листопаді 2012 року Рада, замість якої народ тижнем раніше вже обрав нових депутатів.

По-перше, закон не лише прямо суперечить Конституції  України, а й дозволяє її скасувати.

Конституція передбачає, як можна вносити зміни до неї: перше читання звичайною більшістю голосів, друге читання – 2/3 депутатського корпусу, після чого зміни до трьох найважливіших розділів мають затверджуватися на референдумі. Ця складна процедура захищає демократію.  Натомість закон дозволяє просто викинути Конституцію на смітник і “прийняти” буцімто від імені народу будь-який текст «нової Конституції».

По-друге, на референдумах можна ухвалювати цілі закони, тоді як, згідно з Конституцією, єдиним законодавчим органом є Верховна Рада. Нинішній же закон про референдум дозволяє ухвалювати законодавчі акти буквально пачками, при цьому, звісно, не може бути й мови про нормальну процедуру розгляду законопроекту – з поправками, першим і другим читаннями тощо. Виборці мають просто підтримати або відхилити законопроект, незважаючи на те, що навіть якби вони його читали, то без спеціальної освіти й підготовки мало хто може зрозуміти, що означають ті чи інші законодавчі формулювання.

Уже цих двох виразно антиконституційних норм достатньо, щоб кваліфікувати закон про референдум як інструмент державного перевороту, руйнування конституційного ладу і встановлення диктатури. Але насправді все набагато гірше.

Закон неможливо використати як інструмент справді народної ініціативи. Якщо, наприклад, громадяни захочуть висловити недовіру владі чи провести якусь свою ініціативу, влада може легко і «законно» уникнути референдуму. При цьому сама влада може провести через референдум будь-яке рішення, включно зі скасуванням ключових громадянських свобод чи підвалин державної незалежності. Законом це не заборонено.

Щоб ініціювати референдум, громадяни мають провести збори з не менш як 2000 зареєстрованих учасників. Влада в особі ЦВК може відмовити в проведенні референдуму, якщо визнає, що збори пройшли з порушеннями, або що запитання, яке планується винести на референдум, не відповідає законодавству. Можна не сумніватися, що бездоганними визнаватимуться виключно збори і запитання, організовані за вказівкою самої влади. Формулювання питання перевіряє лише Центральна виборча комісія. Якщо ЦВК пропустить запитання, референдум з цього питання буде проведено. А ЦВК, через процедури її формування, як правило, контролюється Президентом України.

При цьому запитання можна сформулювати так, що люди не зрозуміють, про що мова, й голосуватимуть зовсім не за те, що уявляють. Саме волею народу можна прикрити найбільш одіозні рішення чи закони, чи переписування Конституції у неконституційний спосіб.

При цьому справжність трьох мільйонів підписів, потрібних для призначення референдуму, і чесність їхнього збирання контролює лише влада. Виборчі комісії формуються лише обласними радами, без участі жодних партій чи громадських організацій. І не сподівайтеся бодай частково вплинути на чесність комісій через гіпотетично демократичні ради. Авторами все продумано: комісії вищого рівня можуть до останнього дня  вільно міняти членів комісій нижчого рівня – і так від ЦВК, аж до дільниць.

Щоб противники винесеного на голосування питання не заважали владі «правильно» рахувати, закон передбачає спостерігачів лише від організаторів референдуму. Оригінали протоколів про голосування будуть лише у членів комісій, а отже, опоненти влади у більшості випадків їх просто не матимуть і не зможуть оскаржити. Щоб додатково ускладнити протидію фальшуванням, автори закону дозволили бажаючим масово голосувати вдома, без жодних довідок про стан здоров’я.

Окрема тема – права засобів масової інформації під час референдумної кампанії. По суті, медіа не зможуть негативно писати про референдум під загрозою їхнього закриття.

Результати референдуму, проведеного в такий спосіб, не потребують жодного затвердження в парламенті. Закони чи інші проголосовані рішення автоматично набувають чинності на підставі протоколу ЦВК.

І вишенька на торті – у громадян немає жодного способу завадити фальшуванням від їхнього імені. Навіть якщо люди розкусять маніпуляцію, вони не зможуть не лише проконтролювати голосування по дільницях і домівках, а й бойкотувати референдум. Адже закон визначає, що рішення референдуму є чинними незалежно від того, скільки людей візьмуть у ньому участь. Навіть якщо в усій країні прийде на дільницю одна людина, або участь цієї людини «намалює» будь-яка дільнична комісія, ЦВК проголосить на цій підставі нову Конституцію, закон чи будь-яке інше «народне рішення».

Здавалося б, цю міну уповільненої дії нова влада мала знешкодити одразу, коли впав режим Януковича, який її заклав. Однак цього досі не сталося. Ще 1 грудня 2014 року 57 народних депутатів звернулися до Конституційного Суду з поданням про неконституційність закону про референдум. Провадження було відкрито у лютому 2015 року, але цілий рік нічого не відбувалося. У березні 2016 року в Конституційному Суді пройшли усні слухання, після чого (цитую прес-службу КС) «суд перейшов до закритої частини пленарного засідання для подальшого обговорення та прийняття рішення». Однак рішення й досі не прийняте, хоча навряд чи у будь-якого правника при здоровому глузді можуть бути сумніви в неконституційності закону.

Буксує й інший механізм нейтралізації загрози – парламентський. У червні 2015 року у Верховній Раді зареєстровано нову, демократичну, редакцію закону про референдум, ухвалення якої означало б автоматичне скасування одіозного закону 2012 року. Однак на сьогодні Рада ні на крок не наблизилася до його прийняття, і це виглядає дивно, адже узурпаторський закон спрямовано в першу чергу проти парламенту.

Чому парламент і КС затягують час? Кому може бути вигідною референдумна міна? Вочевидь, мріяти про використання цієї надпотужної зброї може Банкова, і це саме по собі може мати непередбачувані наслідки. Проте і сам Президент та його адміністрація насправді можуть виявитися заручниками вибухонебезпечного процесу, якщо контроль за проведенням референдуму на якомусь етапі перехоплять зовнішні сили. До речі, цілком імовірно, що саме сценарій зовнішнього управління референдумом, а зовсім не інтереси персонально Януковича, мали на увазі Путін і пропагандисти русского міра в Україні, коли підсовували двічі несудимому цей закон. І хоча сьогодні такий сценарій може здатися нереалістичним, в умовах війни з Москвою не можна виключати ситуації, коли цей механізм здетонує під тиском військової сили чи п’ятої колони.

У будь-якому разі, як депутати, так і Президент повинні усвідомлювати всю відповідальність за можливі наслідки подальшого зволікання. Час замислитися над цим і громадянському суспільству. Бо якщо закладена міна колись спрацює, то буде запізно.