«Не допустити війни - не означає відступати»

Російська інформаційна і дипломатична провокація щодо України поступово набирає обертів. Після заяв ФСБ і президента Путіна, які звинуватили Україну в «замаху» на життя лідера бойовиків так званої «ЛНР» Плотницького і начебто намаганні організувати «теракти» в Криму, був зроблений наступний крок. 12 серпня прем'єр-міністр РФ Медведєв заявив, що якщо у Москви не залишиться інших інструментів для «протверезіння» української влади, то вона прийме рішення про розрив дипломатичних відносин із Україною.

Тільки вдумайтеся у цей цинізм – агресор, який напав на нашу країну, вбив тисячі людей і окупував частину території, заявляє про можливість розірвання дипвідносин через придумані ним же українські диверсійно-розвідувальні групи і теракти. А що ж українська влада? А вона, як часто це буває, не наважиться зробити перший крок або зіграти на випередження. Завжди знаходяться якісь аргументи, чому не можна це зробити.

Одна з останніх заяв міністра закордонних справ України Клімкіна («Інтерфакс-Україна»): «Якщо ми введемо візовий режим, чи дозволить нам це більш ефективно фільтрувати агентів ФСБ та інших російських спецслужб, які будуть працювати з метою нашої дестабілізації? Однозначної відповіді я тут не бачу. Росія відразу почне використовувати введення візового режиму, розкручуючи в медіапросторі випадки, де люди похилого віку або діти не можуть побачити своїх родичів. Ось мене часто запитують: навіщо зберігати дипломатичні відносини з Росією в умовах російської агресії? Основний зміст цих дипломатичних відносин полягає в тому, що ми можемо допомагати українцям, яких на території РФ більше 4 млн».

Тим часом Кремль продовжує нав’язувати Україні і всьому світу свій порядок денний, який покликаний перерозподілити сфери впливу, щоб підняти Росію на вищий щабель геополітичного впливу. І трагедія полягає в тому, що це відбувається, зокрема, за рахунок України. Не виключно, що задля втілення «плану Кремля» відбулися і останні кадрові перестановки всередині російської влади. Зокрема, 12 серпня Путін звільнив з посади голову Адміністрації Президента – свого давнього соратника Сергія Іванова. Йому вже знайшли нову посаду – призначили спецпредставником президента РФ з питань природоохоронної діяльності, екології та транспорту.

А керуватиме далі адміністрацією Путіна – колишній заступник Іванова – Антон Вайно. Останній народився 1972 року в Таллінні. У 1996-му закінчив Московський державний інститут міжнародних відносин МЗС Росії. У 1996-2001 рр. працював у посольстві Росії в Японії (у Токіо), потім – у другому департаменті Азії МЗС Росії. У 2002-2004 рр. обіймав різні посади в управлінні протоколу президента РФ. У 2004-2007 рр. був заступником начальника протокольно-організаційного управління президента. У 2007-му став першим заступником керівника протоколу, а потім заступником керівника апарату уряду. 2008 року призначений керівником протоколу голови уряду. З 2012-го став заступником керівника АП. Володіє японською та англійською мовами. За словами російських експертів, яких цитують московські ЗМІ, є особисто наближеним до Путіна.

Ситуацію коментує співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова Олексій МЕЛЬНИК:

- На мій погляд, те, що зараз відбувається довкола Криму, навряд чи може претендувати на щось кардинально нове. Це, власне, один із етапів активної фази конфлікту між Україною та Росією, який розпочався 2,5 року тому. Це не суто українсько-російський конфлікт – він відбувається на тлі більш широкого конфлікту РФ із колективним Заходом. На жаль, Україні відведена роль не лише одного з факторів цього конфлікту, а й поля бою. Тому, якщо ми намагаємося зрозуміти, чому відбувається якась локальна подія, як останній інцидент із незрозумілими «кримськими диверсантами», занадто вузько розглядати це в межах адмінкордону з Кримом чи україно-російського конфлікту. Є надто багато факторів, і навряд чи хтось може об’єктивно оцінити, який із них є головним у розрахунках Кремля.

Проте зараз склався черговий найбільш сприятливий момент для РФ, аби реалізувати свої глобальні плани. Це пов’язано із виборами у США, нестабільністю у Європі… Це також не в останню чергу пов’язано із внутрішніми подіями у самій Росії.

- Ще минулого тижня Gazeta Wyborcza написала про накопичення Росією майже 200-тисячного війська на кордоні із Україною. До цього відбувалися кадрові перестановки в РФ, зміна «керівництва» окупованого Криму та «юридичного статусу» півострова в РФ. Чи слід це пов’язувати із загостренням, яке ми спостерігаємо зараз?

- В РФ серйозні внутрішні проблеми – як в цілому, так і у владній вертикалі – всі кадрові ротації є одним із показників цього. Не варто намагатися все пов’язувати, проте слід мати перед очима весь список останніх подій і намагатися оцінити, яка з цих подій головна чи другорядна. Не завжди те, що здається очевидним, насправді настільки важливе.

Я абсолютно погоджуюсь із висновками Gazeta Wyborcza про те, що створені всі умови для масштабної військової операції проти України. Далі можна розглядати кілька сценаріїв, бо, як нас вчать класики військової справи, найбільш майстерним є той полководець, який досягає цілей війни без самої війни. Росія могла все це робити, аби створити потужні військові позиції, аби шантажувати не лише Україну, а й західних партнерів. Це залякування завжди виявлялося найефективнішим інструментом Росії: «Подивіться, який я сильний, ще й дурнуватий – краще зі мною не зв’язуватись». Кремль сподівається, що загроза застосування сили спрацює й цього разу.

Але не можна заспокоюватись, що це лише шантаж і не відбудеться щось реальне. Останній приклад із диверсантами є дуже показовим. При всій сумнівності версії РФ про «українську ДРГ», російські силовики і Путін вже озвучили це. Зараз їм нічого не залишається, окрім як продовжувати цю лінію, навіть якщо розвалиться доказова база і виявиться, що це була імітація і фейк. Так само ця підготовка до конфлікту, яка, можливо, не має за мету переходу до гарячої стадії, певної миті може почати жити своїм життям, і якийсь незапланований інцидент може спровокувати велику війну. В цьому велика небезпека не лише в Україні – вона виникає і під час гонки озброєнь, ескалації сил за відсутності довіри між сторонами.

- Що ж до «темної» історії з нібито «українськими диверсантами». Про що, по-вашому, свідчать результати допиту затриманого Євгена Панова?

- Не берусь судити, яким чином Панов опинився на території Криму і які в нього були справжні завдання та функції. Подивившись відео допиту, в підсумку можу сказати: «Не вірю».

Лише повні ідіоти могли б вдатися до таких «диверсійних заходів», щоб, скажімо, показати свою майстерність чи бойовий дух. Зазвичай, якщо за цим стоїть держава, переслідуються якісь цілі. Я не бачу жодної цілі, яку Україна могла б переслідувати проведенням навіть успішної подібної операції.

Майже одночасно із цією подією у Криму розпочалися антитерористичні навчання окупантів. Територія, яка і без того нашпигована силовиками, військовими та агресивно налаштованими «кримнашистами», ще й приведена у стан підвищеної бойової готовності, коли всі вчаться ловити шпигунів. І в цей момент, за їхньою версією, Україна посилає туди свою ДРГ, причому ймовірність провалу в такому випадку разів у десять вища. Я вже не беру до уваги склад цієї міфічної «ДРГ», їхню приналежність, зовнішній вигляд. Тож сенс проведення цієї «спецоперації» виглядає абсурдно – з точки зору як самого факту такої акції, так і з точки зору моменту.

Яку ціль переслідував Кремль, використавши цю провокацію, – зрозуміло, бо фактично Путін назвав Україну «терористом». Це дає зовсім інший статус і повністю розв’язує Росії руки, аби діяти так, як на території Сирії. Якщо західні партнери на це клюнуть, тоді більше нікому нічого не треба пояснювати, бо терористи – це однозначне зло.

- Як ми, як держава, маємо реагувати на такі непередбачувані дії Росії?

- Все, що було зроблено з нашого боку, – це стандартний набір заходів, які має робити Україна. Але розгортання цієї ситуації відбувається не перший день, і я поки не бачив звернення Президента України до народу. Я розумію, що за кордоном дорогий роумінг, але суспільство збуджене й налякане, тому глава держави, а не якийсь речник має говорити і заспокоїти його. Цього не вистачає, і ця проблема продовжується в Україні всі два роки.

По-друге, будь-які дії України у нинішній ситуації повинні мати принаймні дві цілі, аби попередити війну – підготуватися до відсічі агресії дипломатично та військово, але таким чином, аби це не дало будь-якого приводу для початку наступу Росії. Та не допустити війни не означає, що треба постійно відступати.

«ВПЕРШЕ ЗА ПРАВЛІННЯ ПУТІНА АДМІНІСТРАЦІЯ ПРЕЗИДЕНТА ПЕРЕСТАЄ БУТИ ЦЕНТРОМ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ»

Семен НОВОПРУДСЬКИЙ, незалежний російський журналіст

- Оцінювати призначення нового глави російської Адміністрації Президента потрібно виходячи з того, як ситуація розвиватиметься далі. Є спокуса пов'язати його з тими великомасштабними кадровими перестановками, які були до цього, які, зокрема, торкнулися Криму. А також є спокуса зв'язати це з тією історією, яка розвивається останніми днями навколо абсолютно несподівано різкого публічного загострення риторики російських властей щодо України – посли диверсій, що  нібито «відбулися в Криму». Загалом навіть для російської публіки в цьому відношенні не було виразної версії.

Відставка Сергія Іванова і призначення нового глави адміністрації змінює ситуацію. Новий глава адміністрації Антон Вайно - «професійно чистий чиновник». Якщо врахувати, що з великою часткою ймовірності АП покине В'ячеслав Володін - перший заступник голови адміністрації, який офіційно увійшов до списку «Единой России» і, швидше за все, стане спікером Держдуми після нових парламентських виборів, очевидно, що Адміністрація Президента вперше за весь час правління Путіна перестає бути найважливішим центром прийняття рішень. Мабуть, йде набагато більш сильне замикання влади особисто на президенті і відданих йому людях. Політика Росії в публічній частині стане ще менш зрозумілою для суспільства.

Слабо віриться, щоб Сергій Іванов сам попросився призначити його спецпредставником з природи і транспорту. З'явилася версія, що однією з причин цієї відставки була історія в Криму, куратором якого нібито він був. Але якщо під цим є якісь підстави, тоді треба стежити за долею міністра оборони Сергія Шойгу. Зі скасуванням «Кримського федерального округу» в РФ і відходом Олега Бєлавенцева (екс-повноважний представник президента в «Кримському федеральному окрузі». - Ред.), який вважається близьким до нинішнього міністра оборони, не виключено що Шойгу втратив контроль над Кримом. Так само пішов Сергій Меняйло («губернатор» Севастополя. - Ред.), який вважався людиною «військового лобі».

Швидше за все, все, що відбувається навколо Криму, - це наслідок більш глибоких процесів, які відбуваються в російській владі, і свідчення того, що є істотні проблеми з однорідністю вертикалі і спроби переформатувати її. Путін вважає, що йому складно довіряти людям, які вважалися його найближчим колом.

Сергій Іванов свого часу не став формальним наступником Путіна, адже був визнаний президентом і людьми з його оточення занадто самостійним і таким, що має особисті політичні амбіції. Тому Путін хоч і надавав йому високі політичні посади, але завжди уникав можливостей зростання його політичної кар'єри.

Що стосується заяв Путіна про «нормандський формат», потрібно дивитися не на слова, а на справи. Думаю, однією з причин заяви є те, що все більш очевидним стає перспектива збереження західних санкцій, навіть за умови дотримання Росією статус-кво на Донбасі. При тому, що російська економіка почувається трохи краще, ніж рік тому, санкції завдали по ній вкрай болючого удару. З іншого боку, зрозуміло, що Захід навряд чи натисне на Україну, щоб та провела вибори на окупованих територіях, легітимізувавши псевдореспубліки, як думав Путін. У цьому сенсі Мінські угоди стають все менш вигідними для Кремля.

Причиною може бути також деяка патріотична риторика і мобілізація, враховуючи непросту ситуацію в країні, поки немає виходу з того «геополітичного глухого кута», в який завела влада. Цей вихід вона намагалася знайти в Сирії, але останні події показують, що його там немає, адже провалилася спроба РФ і армії Асада взяти Алеппо.

Тому Заходу треба реагувати не на заяву про вихід із «нормандського формату», а на дії Росії - що стосується ситуації навколо самопроголошених «республік», Криму та на кордонах України.