Школа розумної ненависті

Ненависть буває корисною. Тим більше, коли привили вам її не батьки, не друзі, не оточення, а реальні обставини. Ненависть інколи є щепленням. Як природня реакція на небезпеку. Головне, щоб при цьому вона не затьмарювала очі.

Цього року вкотре в українському медіа просторі була піднята тема боротьби з «мовою ненависті». Мовляв, не варто називати українських військових Героями і взагалі треба бути поза «конфліктом».  До цього слова ще інколи додають – «Донбас». Тобто реальна війна Росії проти України називається дивним терміном «конфлікт на Донбасі». Роблять це розкручені журналісти.  Підкреслюю на цьому факті, адже саме в таких нюансах криється підступність тої агресії, яку українці переживають чотири роки і яка забрала більш ніж десяток тисяч життів.

1 січня в Києві та інших містах України традиційно відбулась хода на честь Дня народження Степана Бандери. І я, як луганчанин, маю сказати свої кілька слів щодо цієї постаті, адже (на відміну від багатьох марширувальників) таки читав його праці ще у вільному Луганську. Сказати відверто, його роботи – це багато нагромадження слів, щирий патріотизм і зрозуміла образа. Можна резюмувати одне - ми не знаємо Бандеру. Для українців він все ще образ, який намальований, як українськими націоналістами так і радянською пропагандою. На цих роздоріжжях, на зсуві історичних тектонічних плит і існує для нас його ім’я. Впевнено знаємо ми одне – він дійсно був українським патріотом. Як і Андрій Мельник, який, при всьому його патріотизмі, став противником Бандери і відповідно образом нашої національної біди - українця над яким «два гетьмани».  Бандера і Мельник посварились – програла Україна. До того Симон Петлюра виступив проти гетьмана Павла Скоропадського – програла Україна. Спільний знаменник один – програє наша держава. Через майже сотню років сварився В’ячеслав Чорновол з Леонідом Кравчуком. Отримали Леоніда Кучму, який «проти НАТО», «проти ЄС» і взагалі «миротворець», «державник» та «батько» для багатьох політиків, які досі мають статус президентів. Вибачте, але це факт. Віктор Ющенко називав Кучму «батьком», а Петро Порошенко клявся Кучмі у винятковій відданості.  

Цього разу в день Нового року я вирішив зробити експеримент. Я зателефонував скайпом давньому другу, який чотири роки живе в Краснодарі - українському (!) місті під прапорцем Російської Федерації. Така собі «новорічна розмова» вихідців зі Слобожанщини, які все життя прожили на Донбасі і яких доля розкидала на різні боки «протистояння сил».

Він не намагався, а саме невимушено говорив українською мовою при тому що живе з дружиною в квартирі серед росіян. Говорив легко і доступно. Для мене – луганчанина – є показовим те, що мої друзі, які опинились «там» говорять нашою мовою. Вони її не забувають, а навпаки наче хочуть донести мені таким чином – «ми з тобою». Як виявилось, їх не розбестила російська пропаганда. Навпаки. Вони є нашим скальпелем російської дійсності, де імперський маразм межує з бідністю. Петро (назвемо його так) щиро вітав мене з Днем народження Бандери і підкреслював, що в Росії немає «російських областей» (тобто і Росії немає). Цікаво, але ця людина в 2010-му році переконувала мене в тому, що «Янукович – наш президент». Петро буквально в кількох фразах анатомував російську свідомість і підкреслив: москалі платять дань Кадирову, як колись Батию. При цьому вони впевнені, що «їх там немає» (мається на увазі Україна) і що вони здатні захопити Київ за кілька днів. Такі думки в Росії дійсно існують і навіть домінують.

А ось тепер повернемось до наших інформаційних реалій, і в яких розмови про «розумну» адекватність часто пахнуть гниллю. Або тупістю. Чим і користується ворог, який знає толк в маніпуляціях, навіюваннях і підкресленому «патріотізмі», де patria - Батьківщина - дуже сумнівна, розмита та штучна.  В багатофакторній ситуації ми маємо навчитись і хитрості і чіткій позиції. Так і відбувається нація. Тож, маю надію, що в новому році ми покінчимо з намаганням гратись в піддавки з окупантом. І це зовсім не означає бути маргіналами або поверхневими корисними «патріотами».  

За маршами, ходами і смолоскипами треба навчитись виходити на роботу 1 січня. В Новий рік, в День народження Бандери. Взагалі ми можемо скільки завгодно відзначати дат, але навіть 24 серпня для українців не є знаковим числом на календарі. Бо нам не 26 років. І міряти нас треба не Степаном Бандерою при всій до нього повазі. Українці – це нація тисячі років. Усвідомте це остаточно. І «привіт» всім від мого луганського друга з українського Краснодару! Він знає, як розумно ненавидіти ворога навіть в його тилу.