Сльози «вати»

 З давніх-давен у центрі славного міста Мукачеве в архітектурному трикутнику, обрамленому мерією, театром і готелем, був маленький скверик-газон. У жовтні 1944-го, коли містом пронісся вихор боїв Другої світової війни, зі скверу зробили цвинтар, поховавши там загиблих воїнів Червоної армії. А вже через кілька десятиліть поверх могил постав пам’ятник з усією радянською атрибутикою, а скверик обгородили.

Два дні у році – 26 жовтня, у День визволення міста, та 9 травня, на День Перемоги, влада приводила сюди ветеранів, школярів, військовиків та бюджетників і здійснювала започаткований за радянської влади ритуал покладання до пам’ятника вінків. Упродовж решти 363 днів року бродячі пси, бездомні волоцюги та добряче підпилі відвідувачі численних мукачівських фестивалів приходили сюди... справляти наглу нужду.

І всі з цим звиклися. У прямому сенсі танці на кістках нікому не муляли око і не ятрили сумління, бо це – «наша історія». Коли ж кілька літ тому мерія обережно висловила думку про доцільність перенесення останків радянських воїнів із центрального міського майдану на цвинтар, її різко осмикнули.

Минулого тижня, уже після прийняття Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки», працівники міськкомунгоспу демонтували з пам’ятника герб СРСР та бетонні плити з одою російській зброї. Та не встигли «каменярі» злізти з драбини, як путінські боти, найперше в особі медведчуківського шовгора та гундяєвської прислуги, почали лити в Інтернет-спільноті сльози «вати»: мовляв, варвари замахнулися на святе – нашу історію!

Мушу зауважити, що літопис Мукачева розпочався ще задовго до 1944 року. Однак його найславетніші сторінки сучасник довідався лише кілька десятиліть тому, коли було знято табу на нашу історію, привнесене у наше життя визволителями якраз після 1944 року. Лише недавно широкому загалу стали відомі подробиці героїчної оборони замку Паланок відважною Ілоною Зріні, звитяга повстанців-куруців та інші не менш славетні сторінки його історії. То чому ж нинішні суперпатріоти з числа очевидних прихильників «русского міра» не виборювали своє особисте і своїх співгородян суверенне право знати історію рідного міста без ідеологічних купюр? Вболіваючи за збереження пам’ятних плит із прізвищами полеглих червоноармійців та прославляння «русского оружия», чому не вимагають увічнити у камені імена патріотів Закарпаття, засуджених під час відомого «ковнерського» процесу, розстріляних городян за сфальсифікованими СМЕРШом справами, депортованим мукачівцям різних національностей до сибірських таборів ГУЛАГу та на шахти Донбасу, багато з яких знайшло там свою завчасну смерть, репресованим священикам Греко-католицької Церкви? Чи це не наша історія? Чи няньо-Путлер такого завдання своїм закарпатським пропагандонам не давав?

«За два місяці маємо прибрати комуністичну символіку. А з цим пам’ятником ще не знаю, що будемо робити. Спочатку знімаємо тільки герб СРСР та іншу ідеологічну атрибутику. Ми не планували переносити постамент, а от перезахоронення варто б зробити. На центральному кладовищі міста плануємо зробити Алею Слави. Якщо могили й перенесемо, то пам’ятник, найімовірніше, залишиться. Він стане символом примирення, як це давно вже є у Європі», –  каже Мукачівський міський голова Золтан Ленд’єл. І це – правильно!