Ціна незалежності України та її «цінність»

Починаючи з першої річниці Незалежності нашої держави, з 1992 року, я багато подорожував по світу і зустрічався з різними вихідцями з України, з людьми чиї пращури залишили Україну ще наприкінці 19 століття, на початку 20 століття, з тими, хто виїхав після Першої Світової війни, під час Голодомору, Другої Світової війни, з тими, хто емігрував в період розвалу Радянського Союзу і, власне, тими, які почали виїжджати в роки незалежності, шукаючи, як і всі інші, стабільності, захищеності, безпеки для себе і своїх родин.

Нагадаю, що дослідники визначають чотири хвилі переселенського руху в історії української еміграції:

Перша хвиля (умовно з 1865 р. до початку Першої світової війни). У літературі цю хвилю називають «трудовою еміграцією». Загалом це було «перекачування робочої сили», де шукати кращої долі йшли переважно молоді, самотні чоловіки, бідні й неписьменні та молодь, яка не бажала служити в російській чи австрійській арміях.

Друга хвиля еміграції (між Першою та Другою світовими війнами) була викликана не тільки економічними, а й соціально-політичними чинниками. Її основу становили переважно ті, хто був не згодний з режимами, які встановились після війни, або ті, хто зі зброєю боровся проти радянської влади. На відміну від першої друга хвиля еміграції мала значний інтелектуальний потенціал, тим більше, що у її складі виявилися відомі українські письменники, публіцисти, культурно-освітні та наукові діячі.

Третя хвиля еміграції хронологічно охоплює період кінця Другої світової війни до 80-х років, отримавши назву «політичної». Основними її представниками стали антирадянські елементи, військовополонені та люди, вивезені до Німеччини на примусові роботи, які з різних причин не змогли повернутися на батьківщину. З 70-х років склад української еміграції поповнився дисидентами. Стосовно її інтелектуального рівня, то крім частини представників другої хвилі еміграції в неї влилися нові сили як з СРСР, так і ті, що виросли і були виховані в діаспорі.

Четверта хвиля так звана «заробітчанська» – розпочалася у 1990-х роках уже з Незалежної суверенної України. Загалом станом на грудень 1994 р. за межами України проживало близько 16 млн українців.

Але, починаючи з 2013 року, ми можемо говорити і про 5-ту хвилю еміграції, яка зараз, під час війни на Сході України, набирає обертів. За різними даними сьогодні за кордоном працює від 5 до 8 мільйонів українців.

І коли я повертаюся у 1992 рік, то згадую, яка була хвиля піднесення, як люди переживали щодо Незалежності нашої держави. Будучи студентом 2-ого курсу університету Пердью (штат Індіана), перебуваючи в Українському селі в Чикаго (Штат Іллінойс, США) мені довелося відкривати збори з нагоди першої річниці Незалежності нашої України.

Тоді на наших територіях здавалося, що незалежність прийшла просто так, мало хто відчув, що Україна стала справді незалежною, хоча всі лиха, кров і страждання через революції і війну були вже пізніше. А тоді в Україні її незалежність сприймалася якось спокійно і в деякій мірі байдуже. Але для емігрантів, для тих, хто вимушений був мігрувати до інших країн – ця подія справді була суспільно значущою і дуже довгоочікуваною, адже багато з них чи самі, чи їхні батьки, діди боролися за Незалежність України: проливаючи кров, воюючи, втрачаючи свободу і свої домівки, ціною власного життя йшли до цього дня.

І ось уявімо величезну залу, в ній понад 3000 гостей і я, 20-річний юнак, звертаюсь до них з промовою про Незалежність України, про важливість цієї події. Після завершення моєї достатньо короткої промови залунав Гімн України. Завмер не лише я … таке враження, що завмер весь світ, і по-моєму тілу «пробігли мурахи». І коли пролунали слова: «Слава Україні!» – весь зал піднявся і у кожного з присутніх на очі накотилися сльози. Кожен у цю радісну хвилину згадав своє горе, свою дорогу до цього дня, кожен згадав, що втратив і чим пожертвував заради цього дня.  І тоді – 28 років тому,  і сьогодні, і щоразу, коли лунає Гімн України, починаючи зі слів: «Ще не вмерла України…», по тілу «біжать мурахи».

Оптимізм щодо Незалежності України, який витав у повітрі в 1991 році, виник не на порожньому місці. Він був підтверджений певними обрахунками. Експерти з Deutsche Bank тоді проаналізували можливості України і прийшли до висновку, що вона серед колишніх республік СРСР має найкращі можливості для розвитку. Їй пророкували роль економічного «тигра» на пострадянських теренах. Німецькі аналітики були впевнені в цьому, виходячи з реального потенціалу України. Економіка нашої держави у 1991 році була однією з найбільших в Європі, вона поступалася лише Об’єднаній Німеччині – Східній і Західній.

Справді, країна, що володіє 25% світових чорноземів, 120 видами корисних копалин, запасами нафти й газу, вугілля і залізної руди, промисловою потугою, порівнянною з західними державами, виходом до двох морів, мала би досить швидко рухатись до процвітання. Однак цього, як бачимо, не відбулося. Наш всесвітньовідомий економіст, управлінець і громадський діяч Богдан Гаврилишин називав три складові ефективності держави: цінності й типова поведінка громадян; політична влада та її структура; економічна система. Якщо ці «три кити» перебувають у доброму стані й гармонії, країна розвивається. Якщо ж ні – то багатство країни, без ефективного і справедливого його використання, нічого не варте. І навпаки – суспільна воля до праці й реформ та політична відповідальність еліт можуть привести до успіху ті країни, які не мають достатніх природних ресурсів. Це видно на прикладі Ізраїлю, Японії, Швейцарії та багатьох інших країн. То чому ж і досі не реалізовано нашу українську мрію?

Але спочатку про свідомість і цінності.

Українці, що прожили кілька століть у чужих різних імперіях на других ролях, частково розгубили національну самоповагу. Нас постійно учили соромитись самих себе, своєї культури, мови, не вірити у власні сили. У Радянському Союзі заохочувалася філософія протекціонізму, коли народ чекає від вождя і партії захисту і турботи. У тоталітарному суспільстві людина не має права на самореалізацію поза панівною ідеологією, її ролі визначені наперед, а місце роботи їй дають «за рознарядкою». Її особиста ініціатива блокується, бо влада взагалі боїться активного громадянина і намагається виховувати покірні маси. Людина, позбавлена вибору, починає вірити, що вибору як такого немає, і треба просто пристосуватися до обставин, якими б вони не були, і чекати, поки «згори» все вирішать.

Можливо, це правильніше було б застосувати до російського народу, але навряд чи це стосується українців, оскільки в наших венах кров господаря і трударя. Українець генетично запрограмований господарювати, мати власну хату, садок і  клаптик землі, звик працювати важко і звик все це захищати. Тому все, що відбулося з українцями в період існування СРСР, привело до того, що українець розгубився. Він не пристосувався до тоталітарного суспільства, на відміну від росіянина, він реально розгубився. В українську кров закладено гени господаря, але життя створювало обставини, що потрібно було пристосовуватися і не покладатися на свої сили і свою працю, а чекати,  коли хтось і щось за нього зробить.

Така інерція свідомості залишилась у нас і в роки Незалежності – все чекали доброго генсека, тобто президента, який принесе всім добробут. Виробили впевненість, що від нас нічого не залежить, ми, мовляв, «люди маленькі».

І хоча молоде, сучасне, нове покоління вже прекрасно розуміє, що саме від нього багато що залежить в нашій Україні. Проте президентські і парламентські вибори у 2019 році показали, що все-таки та пропаганда радянських часів ще залишилася у крові українців. З однієї сторони ми освічені і грамотні,  знаємо, що якщо сам своїми руками не створиш і не збудуєш, то нічого не буде, а з іншої сторони – надія на якогось царя, який прийде і водночас все вирішить, все-таки переважає над здоровим глуздом. Люди ніяк не можуть зрозуміти одне: якщо не ти, не тут і не сьогодні, то завтра ніхто і нічого для тебе не зробить.

Тим часом активні суспільства завжди живуть краще, ніж пасивні. Їхнім громадянам від влади потрібні лише умови для самореалізації, чіткі правила гри, гарантії законності і безпеки. Такі суспільства вміють тиснути на свою владу в межах своєї Конституції, тримати її в рамках законності. А успіх кожен здобуває сам, розвиваючи свою справу, вдосконалюючи навички і таланти.

Дуже часто перебуваючи за кордоном, у багатьох країнах світу можна поцікавитись у пересічного громадянина, хто в його країні прем'єр-міністр, чи профільний міністр. І в більшості випадків відповідь буде: «Не знаю». Бо для нього прізвище не важливе. Важливо, щоб ця людина працювала у вибудованій системі на користь держави і кожного окремо взятого громадянина й суспільства в цілому. І, дійсно, так  має бути. Люди сподіваються на чесні правила гри та справедливість. Якщо ця людина не здатна виконати покладені на неї завдання, то наступні вибори дадуть свою оцінку її діяльності.

Згадаймо Велику Британію: брекзит, референдум, 51% –  за вихід з Європейського Союзу. Прем'єр-міністр Великої Британії Девід Кемерон, прекрасно розуміючи свою помилку, оскільки саме ідея виходу належить його парламенту, подає у відставку одразу після референдуму про вихід Великої Британії з ЄС і оголошує про позачергові парламентські вибори.

Нагадаю, що прем'єр-міністр Девід Кемерон пообіцяв провести референдум по тому, як виграв парламентські вибори у 2015 році. Він зробив це у відповідь на заклики від членів його власної Консервативної партії, а також з боку Партії незалежності Сполученого Королівства (UKIP), які заявляли, що у британців не було можливості висловитися від 1975 року. Тоді на референдумі вони проголосували, аби залишитися у ЄС. З того часу, казали вони, ЄС сильно змінився, отримавши більше контролю над повсякденним життям громадян країн-членів. Тоді пан Кемерон заявив: «Настав час, аби британці сказали своє слово. Час, аби вирішити європейське питання у британській політиці».

І тоді для британця настав непростий час, бо чи міг пересічний громадянин уявити собі, чи член Уряду передбачити у страшному сні, що скоро в його країні народ вийде на вулиці, що мирних повстанців розганятиме поліція, що британець опиниться серед вогню, зброї, у крові і хаосі.

Але ми повинні вірити в те, що можемо добиватися змін. Змін, коли люди ідуть до влади і формують владу. Революція Гідності та війна на Сході України показали, що українці здатні згуртуватися. Українці продемонстрували феноменальну здатність створювати горизонтальні об’єднання – групи активістів, волонтерські мережі, самоорганізовані ініціативні центри. В умовах неефективної держави це дало можливість виконати її функції і врятувати Україну. Однак це – лише перший крок. Щоб по-справжньому вивести державу з кризи, треба не йти в обхід влади, а йти у владу, тобто самим ставати нею.

Ця риторика була моєю основною із моменту приходу в політику 2014 року. Об’їжджаючи країну, повторюсь, що я це зробив дев’ять разів поспіль, намотавши понад мільйон кілометрів, від малого залу до величезних площ я говорив одне: «Люди, держава починається тут і сьогодні, вона починається з вашої домівки, з вашої вулиці, з вашого села чи містечка. Вона не починається з ВРУ, з прем’єр-міністра, чи президента країни. Ви маєте навчитися вибудовувати владу знизу до верху». Без цього руху по вертикалі, по щаблях державного управління, ми продовжуватимемо жити з нашою владою в різних реальностях.

І насправді так і живемо. Українці  приречені «тасувати» одних і тих самих кандидатів від виборів до виборів. Поки всі ми нарешті не зрозуміємо: нам може подобатись, чи не подобатись слово «партія», але в демократичних суспільствах іншого інструменту побудови успішної держави поки не вигадано, а отже, і не існує. І будується цей інструмент знизу до верху, а не навпаки. Він має проходити місцеві вибори, де місцеві депутати та керівники громад мають набиратися досвіду, підніматися до рівня області, а далі до Верховної Ради, Кабінету Міністрів, ставати міністрами, прем’єрами, президентами і спікерами. Без цього нічого не буде. І не потрібно дивуватися,  що наша країна чомусь стоїть на місці.

Новий політикум не візьметься з повітря, його має породити суспільство, підтримавши найкращих з-поміж себе, висунувши їх на виборах і делегувавши їм повноваження.

Але це має бути в межах правильної, структурованої політичної сили, а не політичного проєкту в руках олігарха, який створює ілюзію нової політичної сили, а насправді дійсно відбувається «тасування» колоди. І навіть якщо в цю колоду потрапляють люди, які ідуть із світлими намірами у руках політичних проєктів, а не політичних партій, вони дуже швидко перегорають у своїх прагненнях і бажаннях робити будь-що для суспільства та своєї країни. Вони розчаровуються, як розчаровується все наше суспільство.

Потрібно враховувати, що у своїй Новітній історії українці продовжували жити в умовах роз’єднаності. Частково це було спричинено зовнішніми обставинами, коли Україну використовували як майданчик для боротьби різні геополітичні гравці.

І сьогодні це продовжується. Схід і Захід воюють на території України, але не за Україну, воюють за свої інтереси. Частково люди самі себе роз’єднували: за соціальними, національними, релігійними чи іншими ознаками. Якби українці з Донбасу елементарно подорожували країною і бували в Карпатах і на Поліссі, в Галичині й на Волині, у Львові та Чернівцях, аби наші кримчани могли подорожувати по всій великій Україні,  то міфи про «кровожерних бандерівців» зникали б самі собою. Люди просто на просто не сприймали тієї пропаганди, що накрила нас у 2013-2014 роках. І Схід України не запалав би у війні в 2014-му під дією російської пропаганди. Але бідність не дозволяла мільйонам наших земляків навіть виїжджати за межі свого району, вони не усвідомлювали, що таке Україна, а дехто вважав її чужою, вороже налаштованою.

Прикрий факт: згідно з дослідженнями Київського міжнародного інституту соціології, проведеними у 2012 році – 36% українців ніколи не були за межами власного регіону. Уявлення жителів різних регіонів про решту країни рясніють страхами й стереотипами. Уявімо собі: лише 2/3 українців виїжджали за межі свого району і могли побачити хоча б щось, а 1/3 населення жила, ніби в ізоляції від світу і навіть своєї країни.

Об’їжджаючи Україну, я постійно відчував себе максимально щасливою людиною. Тому що не більше 1% українців хоча б один раз об’їжджав свою рідну країну. А я за останні 6 років зробив це 9 разів! І я скажу, що наша Україна надзвичайна, вона зачаровує, вона наповнює і надихає. І всі ці 136 національностей,  які проживають в Україні – це насправді прекрасний і дружній народ. Просто політики використовували спеціальні інструменти, щоб маніпулювати і роз’єднувати.

Згадаймо нашу Придунайську Бессарабію – частину Одеської області, в якій проживає 133 різних національностей. Понад 200 років люди дружно співіснують один з одним з різною культурою, з різною мовою спілкування, маючи різні світогляди і навіть традиції, і ніколи не воюють між собою. Саме це і є прикладом того, як має жити вся Україна. Але, на жаль, жоден політтехнолог перед черговими вборами не знайшов справжнього інструменту об’єднання людей, лише постійно шукав те, що роз’єднує.

Політики, що грали на цих розбіжностях під час виборчих перегонів, зумисне поглиблювали розкол між різними регіонами, адже роз’єднаним народом легше маніпулювати. Цим вони підготували вигідний ґрунт для російського вторгнення в 2014 році. А політтехнологи, які цинічно заробляли на цьому гроші, завжди знаходили те, що максимально мотивувало певний електорат, але не те, що могло об’єднувати Схід і Захід.

Я бачив багато хороших речей у Львові і не менш хороших речей у Донецьку. Я чудувався нашою Одесою і захоплювався нашим Черніговом. Якщо подивитися на палітру політичних партій нашої країни, то класичні демократичні партії з’являлися на заході, в першу чергу на Галичині. Але на виборах парламентських і президентських, перемагали вихідці зі сходу. Тому що економічний прагматизм завжди перемагав романтичний демократизм. Завдання ж сучасних політичних партій і їх політтехнологів у тому, аби поєднати цей прагматизм із романтизмом на користь українського народу, але дотепер  цього так і не відбулося.

Говорячи про цінності, треба відверто визнати, що до Євромайдану українці жили в умовах ідеологічної шизофренії: молодому поколінню хотілося йти в Європу, а іншим хотілося бути і далі з пам’ятниками Леніну на площах більшості міст і кримінальними елементами у керівних органах влади та корумпованою системою управління державою.

Напевно, лише повага до праці й до своєї землі, що збереглися в народі, були тим фундаментом, який дозволив нації зберегти себе за відсутності справжніх еліт і продуманих об’єднавчих ідеологій.

У політики є сотні визначень. Але мені найбільше подобається одне з них: політика – це мистецтво об’єднати націю навколо єдиних цінностей. Чи володіють наші політики і наші еліти цим мистецтвом? І чи є насправді в нас еліти, що ставлять таке завдання?