Відповідальність Майдану

Автор цих рядків у журналі «Сучасність» (№3, 2005) писав про Помаранчеву революцію, зокрема, таке: «Має йтися не тільки про конкретних політиків чи партії, хоча і це надзвичайно важливо, а про значно більш ґрунтовну річ: чи належить влада (реально, не номінально!) громаді і чи здатна наразі громада її здійснювати? Якщо так, то революція, хоча і не довершена, є беззаперечним фактом суспільного життя». На жаль, уже невдовзі стало зрозуміло, що українська громада тоді виявилася – в силу різних причин – неспроможна на активне здійснення своєї місії, а тому нова влада зважала на силу громадської думки лише якихось півроку, а потім зайнялася зовсім не тим, чим би мусила займатися. Відтак революційні зміни зупинилися на першому етапі – за що цієї зими довелося платити кров’ю.

Але сьогодні і громадяни, і їхні спільноти є набагато більш зрілими, ніж тоді. Те, що громадянське суспільство та його уособлення – Майдан – мусять у новій ситуації не розслаблятися, не розходитися по домівках і не спочивати на лаврах, - це зрозуміло тепер кожній притомній людині (хоча й далеко не всім політикам). Потрібен постійний контроль за владними структурами (особливо на етапі їхнього переформатування), а водночас – і дієва взаємодія з новою владою. Бо якщо такої взаємодії не буде, якщо пануватиме тотальна недовіра до влади як такої з боку громадянського суспільства, то це дуже швидко призведе до загальноукраїнської катастрофи – адже «кремлівські чекісти» не сплять, і їхня мета – пересварити в Україні всіх, кого тільки можна, і нацькувати всіх один на одного.

Тим часом деякі виступи на Майдані та зафіксовані Інтернетом настрої частини активістів дають підстави для побоювань, що замість конструктивної співпраці різних секторів Майдану між собою та з парламентськими силами можуть розпочатися – на радість вітчизняним силам реваншу та Кремлю – хаотичні процеси та продукування не правових дурниць.

От, скажімо, багато говориться про заборону КПУ. Я обома руками «за». Але така заборона в жодному разі не може здійснюватися рішенням Верховної Ради, бо це виглядатиме як політична розправа над парламентською партією. Можлива тільки призупинка діяльності КПУ (при збереженні її депутатських мандатів) та початок відповідного розслідування – через реформований суд. Причому далеко не тільки нинішньої діяльності: адже КПУ маніфестує себе спадкоємцем партії російських більшовиків. І центр у неї перебуває за межами України (як члена СКП-КПСС). Нагадаю: у ФРН у 1956 році Конституційний суд заборонив Компартію Німеччини як партію тоталітарну, ворожу демократичному ладу і пов’язану з іноземними чинниками. Це варто було би взяти за приклад і нам. І йдеться не про заборону комунізму як ідеології (там багато різного – від Карла Маркса до Петра Кропоткіна, від Крішна Менона до Нестора Махна), а конкретно про заборону спадкоємиці РСДРП(б)-ВКП(б)-КПСС та їхньої філії в Україні. І не забуваймо, до речі, що існувала ж й УКП, розпущена та фізично винищена більшовиками…

Інше, про що чимало говориться на Майдані – це заборона Партії регіонів. За всього неприйняття цієї партії як неототалітарної (про що я писав ще десять років тому), її заборона – найкращий подарунок для наступного відродження її в найбрутальніших формах. Як на мене, слід «м’якими» діями змусити її або саморозпуститися, або істотно трансформуватися. І не треба скидати зі своїх розрахунків розум виборця: де сьогодні СДПУ(О)? Її не треба було забороняти: громадяни самі належно оцінили її дії та винесли вердикт. А де Соцпартія? Там само, хоча пан Рудьковський своєю нинішньою активністю дуже намагається зараз обілити її. Певен, виборці невдовзі самі відсунуть Партію регіонів на маргінес, не треба створювати їй мученицький ореол.

З іншого боку, не менш дурним як на мене є і намагання деяких політиків включити Партію регіонів у нову правлячу коаліцію. Хоча голосування разом із її фракцією за певні речі конституційного рівня – справа нормальна, поки існує нинішня Верховна Рада. А вона мусить існувати як єдиний легітимний центр всеукраїнської влади, поки не пройдуть президентські вибори, поки нова президентська команда не розпочне повноцінну діяльність, поки судова влада не пройде процес бодай первинного оновлення.

Усерйоз обговорюється активістами також питання ліквідації Міністерства культури України. Мовляв, це радянський спадок, культурі міністерство не потрібне. Тим часом у Франції, де ніколи не було радянської влади, міністерство культури є. І французькій культурі воно не заважає. А у Польщі є міністерство культури і національної спадщини. Нам, імовірно, доцільно взяти приклад саме з поляків у зв’язку з певними типологічними схожостями наших історичних доль, а не обговорювати ідеї некомпетентних персонажів.

Обговорюється також ідея сформувати тимчасовий уряд просто на Майдані, поза Верховною Радою. Мовляв, Парубій, Оробець, Ярош мають узяти таке формування на себе. «Призначення в парламенті на ключові посади мають бути погоджені з народом. Майдан має стати  новою платформою ухвалення рівень, а парламент їх затверджувати». Такий собі необільшовизм, спроба повторити 1917 рік за рецептами Леніна та Троцького. Але ж демократія – це не охлократія; нам пропонують віддати все на відкуп популістів-демагогів, здатних вести Майдан за собою в питання, в яких ані вони, ані громадські активісти не компетентні. Бо ж, скажімо, хіба може Майдан вирішувати, кого слід призначити головою Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації? Це має вирішити експертне середовище, що працюватиме в тісному контакті з Верховною Радою та урядом. А от вимогу створити таке справді кваліфіковане середовище Майдан може і повинен висунути.

Тим більше, кандидатуру нового прем’єра слід погодити з радою Майдану.

А от мітинг «проти повернення старих прізвищ у політику», найперше – Юлії Тимошенко – видається мені абсурдом. Учасники акції тримають плакати «Юля=Путін». Але ж треба бути логічними до кінця. Якщо це твердження правдиве, то тоді Янукович – світла постать і самовідданий борець проти путінізму. Час запрошувати його повернутися на посаду. Втім, головне інше: Тимошенко ніколи не полишала політику, вона була її важливим чинником, тому минулий режим і тримав її за ґратами. Що, звісно, не означає, що вона мала б апріорі претендувати на якісь високі державні посади – хоча б тому, що попри свою полум’яну енергію, працювати «25 годин на добу», як зараз потрібно, вона або не зможе фізично, або «згорить» за нетривалий час. І, схоже, вона сама – на відміну від мітингувальників – оцінює ситуацію вірно.

Перенесімося з Києва на Галичину. У Стрию на площі Ринок днями було демонтовано пам’ятник радянському солдату. Хто прийняв рішення про усунення пам’ятника, наразі не відомо. На додачу пам’ятник демонтовували поквапом, а не з велелюдним зібранням мешканців, які нібито «одностайно» підтримали це рішення. І взагалі, має йтися не про демонтування таких пам’ятників – нехай це і типове тоталітарне мистецтво, майже повна копія нацистського, - а про переміщення цих пам’ятників на солдатські цвинтарі. Негоже воювати з загиблими солдатами, та ще й прикриваючись Майданом.

І нарешті – least but not list, як говорять англійці. Відомо, що традиційним українським лихом була і залишилася отаманщина – саме вона стала однією з головних причин того, що в 1918-21 роках незалежність України так і не ствердилася. Проте водночас не забуваймо, що об цю отаманщину обламали зуби як Біла, так і Червона армії, і тільки запровадження Леніним та Троцьким НЕПу та політики українізації, тобто відходу від власних догматів, дозволило їм подолати спротив отаманів.

Повною мірою феномен української отаманщини вилився в махновщині. Це була, з одного боку, геніальна селянська утопія і високомобільна селянська армія, здатна на ефективні дії. З іншого боку, у махновщині спостерігалися повне превалювання тактики над стратегією, оцінка ситуації з позиції власного «хутора» і готовність воювати геть з усіма, по черзі чи одночасно, не зважаючи ані на національні інтереси, ані на елементарний здоровий глузд, ані на власну спроможність перемогти. Головним тут було повоювати, одержати від того кайф, проголосити на весь світ, що тільки в разі втілення твоєї утопії настане всезагальне щастя, - а там хоч трава не рости.

Ця давня історія згадується саме зараз, коли парамілітарні групи різного ґатунку, народжені Майданом, відчувають себе переможцями і відповідним чином поводять себе. Ні для кого не таємниця, що самоорганізація цих груп відбувалася саме на шляхах класичної української отаманщини. І це добре, бо інакше, мабуть, не могло й бути. Не таємниця й те, що комендатура київського Майдану докладала всіх зусиль, щоб домогтися якщо не жорсткої дисципліни всіх сотень й інших підрозділів, то бодай свідомої координації їхніх зусиль. І на етапі жорсткого протистояння з силами влади це здебільшого вдавалося. Але от сьогодні так діяти вдається не завжди. Слід негайно знайти форми і засоби трансформації, умовно кажучи, вольниці «січовиків» Майдану у «реєстрове козацтво».

Таким «реєстровим козацтвом» могла б стати розгорнута на основі бойових сил Майдану Національна гвардія – не нинішня однойменна громадська організація, а структура за прикладом США. Там вона є т. зв. «організованим резервом Збройних сил», який складається з добровольців, у яких служба в Нацгвардії поєднується з роботою за основним фахом. Нацгвардія США може бути активована в надзвичайних ситуаціях губернатором штату або президентом для виконання завдань усередині країни (ліквідація наслідків стихійних лих, підтримання правопорядку в разі масових заворушень тощо). Ясна річ, це потребує копіткою підготовки, але ж і віддача від цього реальна.

І на закінчення хочу ще раз повторити головне. Дехто стверджує, що зараз основне завдання Майдану – найпильніше стежити за вчорашньою опозицією і викривати її в разі невірних кроків. А дехто вже заявив про себе як про опозицію до нової влади. Чи можна дозволяти собі таке у ситуації, коли очільники чи не більшості міністерств колишнього режиму зникли, коли щезло невідь-де все керівництво СБУ і вочевидь може статися так, що ближчим часом, образно кажучи «імперія завдасть удару у відповідь». Тож найближчим спільним завданням №1 Майдану та колишньої парламентської опозиції є закріплення перемоги демократії, а не стеження один за одним. Зараз, коли йдеться про виживання нової влади і трансформацію системи, недовіра один до одного – це катастрофа. А на додачу я дуже сумніваюсь, що «публічне прання» політичної білизни в Інтернеті – це завжди благо. Благо – це прання як таке і звичка регулярно митися. Так само благом є свідома взаємодія політичної верстви та громадянського суспільства, а не стеження один за одним у стилі «залізного наркома» Єжова. Складна річ така взаємодія – і взаємна довіра, без якої вона неефективна? Ще б пак. Але і сліпе схиляння перед політиками, й апріорна невіра в них неконструктивні та програшні.