«420 душ. Пом’янімо і пам’ятаймо»

Аристократами «не за генеалогією, а за рівнем своїх духовних запитів» називає невтомних хранителів історичної пам’яті українського народу в передмові до книги «Україна Incognita» головний редактор газети «День» Лариса Івшина. В істинності цих слів мав змогу вкотре переконатися, дізнавшись про рідкісне подвижництво особистості, яка виконала роботу, що вимагає неабияких зусиль, щоб гідно вшанувати пам’ять жертв жахливого голоду 1932—1933 рр. в селі Сичівка Христинівського району на Черкащині. Йдеться про небайдужу до важких сторінок історичного минулого добродійку з цього села Олену Іванівну Костюк — саме вона, агроном-плодоовочівник за фахом, задля вирішення такої, без сумніву, святої справи відтворила історію сичівського Голодомору.

Ретельне вивчення нею цієї трагедії ще раз доводить: Голодомор в Україні у 1930-х рр. — умисно організована масова загибель українців, за оцінкою авторитетних дослідників, «у результаті продуманої, цілеспрямованої політики геноциду, скерованої сталінським Кремлем і зреалізованої під час хлібозаготівель  партійно-урядовою верхівкою УРСР». Про трагедію 1932-1933 рр. у Сичівці  вона написала надзвичайно значущу книжку «420 душ. Пом’янімо і пам’ятаймо», накладом 20 примірників, яку видала власним коштом до 75-х роковин голодомору-геноциду українського народу. Це 35 сторінок хроніки з життя села, про скоєний там сталінською владою та її прислужниками злочин, внаслідок якого найбільш страшною мученицькою смертю від голоду померло 420 душ сичівців, з них 106 чоловіків і 76 жінок, 236 — дітей до 15 років, з яких більшість не дожили  до 8-річного віку. За своїм змістом — це спогади очевидців того трагічного часу або перекази спогадів, або розповіді тих, хто ледь не помер, дивом уцілів, та перелік усіх закатованих до смерті. Знаєте, весь поданий у цій незвичній книжечці матеріал — як оголений нерв, адже Олена Костюк назвала всіх поіменно, пропустивши через себе в процесі свого дослідження весь драматичний досвід  села Сичівка тої нищівної для українців доби.

Написана книжка зворушливо, простою сільською мовою з притаманними автору особливою людяністю,  правдивістю й мужністю. Її буквально пронизує не тільки оприлюднена правда про замордованих односельців, а й авторська душевна шана, любов до кожного, хто загинув   від жахливих голодоморних мук. І тут ніяк не можна оминути й те, що переважна більшість жертв у своїх  спогадах відмовилася називати своїх катів-грабіжників. Прочитаймо хоча б ці рядки:   «Цих людей я не хочу називати, Бог їм суддя, але через них більше половини людей загинуло, особливо діточок. Комнезамівців було 12 чоловік, із них 3 жінки, часто до них приєднувалось 2—3 чоловіки з району. Ці люди наші односельці з бідних сімей, з  — ледачих, п’яниць, підлабузників, запроданців. Нормальні люди з благополучних сімей цього не робили». І це дуже важливо зрозуміти, бо на відміну від невеличкої купки виродків-комнезамівців більшість селян, у тому числі й бідних,  допомагали одне одному, ділились усім, чим було можна.   Інакше, зрештою, вимерло б не чотири сотні душ, а значно більше.

З усього видно, що пані Костюк багато й довго збирала  гіркі свідчення людей, які пережили українську Голгофу 30-х років минулого століття. Важко собі уявити обсяг зробленого нею впродовж усіх 30 років. Скласти думку про це допомагає публікація Валентини Добрянської в христинівській газеті «Трибуна хлібороба». Ось, що написала у своїй статті її головний редактор, яка неодноразово спілкувалася   з неординарною подвижницею: «Від двору до двору, з зошитом і ручкою в руках, вона ходила і занотовувала почуте від односельців. Нерівними від хвилювання рядками лягають на сторінки розповіді свідків тих страшних часів.  Кожен рядок, кожна сторінка збірника — то плід тривалого і наполегливого дослідження. І коли згодом у селі створили краєзнавчий музей, то тема Голодомору посіла в ньому чільне місце. Олена Іванівна не зупиняється на дослідницькій роботі, вона веде листування з працівниками Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні». І коли якось столичні гості завітали до Сичівки, аби зустрітися з живими свідками тих подій, то були вражені, як свято бережуть у селі пам’ять про 420 душ убитих голодом». І ось що у зв’язку з цим  спало мені на думку: щоб написати історію про страхіття Голодомору, не обов’язково  бути гуманітарієм. Але обов’язково — бути  діяльним гуманістом, тобто такою людиною, яка намагається більше віддати іншим, аніж брати.

Важливість такого видання для сучасної України не потребує, здається, особливих коментарів. Величезне значення встановлення імен, прізвищ кожного із 420 загиблих від голоду, пошуку живих очевидців Голодомору та опису їхніх спогадів визнали навіть співробітники Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні». Ви не повірите, але  в двох томах «Національної книги пам’яті жертв голодомору 1932—1933 років у Черкаській області», що експонувалися на музейному стенді, у розділі, присвяченому Христинівському району, жодної згадки не було про померлих  у селі Сичівка. Тепер, завдяки невгамовній О. І. Костюк, у цьому музеї є її меморіальна  книжечка. Вона зробила ЦЕ, а ніхто інший не наважився. Правда,  коли Олена Іванівна вперше передала свій рукопис на відгук секретарю сільської парторганізації, той відразу ж «видав її, доніс, куди слід».  Її викликали в райцентр на бесіду до компетентних органів, де їй  усіляко загрожували, рукопис забрали і не повернули. Довелося чекати кращих часів і починати все спочатку.

Невипадково її книжечка має безособово-спонукальну назву «420 душ. Пом’янімо і пам’ятаймо». Знаний громадський діяч Ярослав Береговий добре розумів це. В одній із публікацій він зауважив: «Про холокост нині знає весь світ. А от про той звірячий геноцид рідного народу сьогодні мало що знають наші діти, молодь та й люди середнього віку. Мало того. Серед наших політиків, державних діячів є ще й такі, що не визнають, заперечують  його, навіть стверджують, що у 1932—1933 роках не було ніякого голодомору, був, мовляв, лише неврожай. У цьому зв’язку важко  переоцінити видатне значення невеличкої книжечки О. І. Костюк, жительки мого рідного села Сичівки». Єдине, чого гостро цьому виданню бракує, — це кількості примірників. Як на мене,  губернатор Черкащини спроможний зробити так, щоб дослідження Олени Костюк було в кожній школі області, стало нарешті «прочитаним, сприйнятим», і не лише кількома її прихильниками, а передусім молодими читачами.

Принагідно слід  сказати і про таку цікаву деталь її біографії: Олена Іванівна —  не корінна сичівчанка, сама вона родом із села Рож-Поле на Івано-Франківщині. У 1930-ті роки там голоду не було. Вперше про Голодомор  дізналася в Сичівці, де живе з 1972 року, коли вийшла заміж за місцевого парубка, з яким навчалася в Уманському сільськогосподарському інституті. Ви ніколи не задумувалися, чому завжди знаходяться одержимі, які постійно роблять свій чималий внесок у фонд національної пам’яті? Хоча що тут розуміти — тільки по-справжньому добра й сильна людина  здатна на таке.

Трагічним подіям 80-річної давнини на Черкащині Олена Костюк присвятила ще й свій поетичний твір «Голодомор», який я, коли його прочитав, відчув усім своїм єством. Усі проблеми й образи цієї поезії пройняті відчайдушним сумом, який спонукає й нас причаститися ним, до спазмів у горлі усвідомити масштабність трагедії, фізично, на дотик  відчути  величезну яму-могилу, в якій «за зиму в 33-му чоловік триста поховали».

Ми приєднуємося до висловленої на шпальтах «Дня» думки відомої української дослідниці Людмили Гриневич: «Доки ми не усвідомимо, тим більше на 80-ті роковини Голодомору-геноциду, що сталося у 1930-х рр., ми залишатимемося аморфним суспільством» (див. «День» №17 від 31 січня 2013 року). А тому відтворення історії сичівського Голодомору — безумовно яскравий та повчальний приклад того, як звичайні громадяни можуть допомагати суспільству дізнатися правду про масштабне гуманітарне лихо, що спіткало в 1932—1933 роках український народ. І ми, я вважаю, повинні уклінно подякувати Олені Іванівні за цю надзвичайно важливу діяльність.