Автономія та академічна демократія

...Уся вища школа переживає кризу феодального управління вишами, браку демократії, громадянського суспільства, переживає кризу пасивності, гальмування наукового та педагогічного поступу, розгулу корупції та хабарництва. Конкурси, вибори стають прорадянською фількіною видимістю, все вирішує воля боса. Небажання багатьох студентів у поті чола гризти граніт науки призводить до банальної оплати ними високих оцінок, що задовольняє кишені нечесних викладачів. Кругова порука, брак порядності та патріотизму сприяють появі в керівних кріслах вискочок, авантюристів, пристосуванців, вимиванню з колективів талановитих і активних, адже без наявності «тилу» в молодих вчених і організаторів науки немає шансів на кар’єрний ріст.

Наші університети не вийдуть з кризи, поки не набудуть автономії, не буде повернено в них академічну демократію. Ректорів і деканів, як це практикується в університетах Європи, слід обирати на три роки, й лише за умови поступу в їхній діяльності переобирати ще на один такий же термін. Адже перебування вченого на керівних посадах протягом десятиліть відриває його від продуктивної наукової та викладацької роботи, змушує його користуватися плодами праці своїх підлеглих. Керувати університетом має Рада, складена з авторитетних вчених, а не деканів та завідувачів кафедр, а ректор має лише спрямовувати та контролювати її діяльність.

Проблема купівлі наукових ступенів, особливо чиновництвом, стала національним лихом. Сотні або й тисячі штучних «проффесорів» завдають шкоди не тільки тим органам державної влади, де вони кермують, а й тим вишам, куди ці «вчені» згодом переходять на роботу, очолюючи їх чи їхні підрозділи.

Здача вступних іспитів у аспірантуру та кандидатського мінімуму з філософії та іноземної мови перетворилося в примітивне заробітчанство, а посади багатьох викладачів із цих дисциплін стають доходним хлібним місцем. Більшість кандидатів не здатні порозумітися на успішно зданих іспитах з чужоземних мов не то що з іноземцем, а й викладачем, який поставив їм високу позитивну оцінку. А філософський мінімум знань у багатьох із них опущений «нижче плінтуса». То чи потрібно витрачати величезні кошти на таку примітивну та безнадійну, але дуже шкідливу справу?

Поступу університетам заважає їхня розбухла бюрократична управлінська машина, коли в них нараховується по кільканадцять проректорів, багато різних відділів та структур, які родять тонни непотрібних документів, відомостей, формулярів, методичок, вказівок, а не підручників чи навчального обладнання та програм.

Вища школа є консервативною структурою, в ній працює багато людей статечного віку, досвід і розум яких суспільство зобов’язане використовувати повністю, звісно, при збереженні їхньої працездатності. Але університети не повинні бути розсадниками маразму, більшовизму, корупції, невігластва, регресу, замкненості, бюрократизму. Тут має народжуватися нова прогресивна думка, виникати нові суспільні явища, все те нове, що рухає вперед людську цивілізацію. Але без усунення від влади колишніх компартійних функціонерів, хабарників, пройдисвітів цього не станеться.

Майдан і Революція Гідності пройшли і повз багатьох наших вишів, розпухлі від жиру і дармових грошей «вчені» нувориші займалися і займаються своїм доходним ремеслом. Якби цей Великий Німий заговорив і діяв так, як студенти, приватні підприємці, афганці та медсестри, то ми мали б вже іншу, нову Україну...