Батько садив ліс, а син... малював

Немолодий уже художник тепер дедалі частіше приходить на могилу батька. Стає навколішки, поправляє квіти, з легким смутком вчитується в напис: «Запорожець Михайло Григорович (1922—2013)». Колись між ним і батьком були певні суперечності. Тато, повернувшись із фронту, працював лісничим і дуже хотів, щоб його молодший син ішов у життя проторованою стежкою — садив ліс. Тому й відправив Олега учитися до Києва, бо факультет лісового господарства готував тоді непоганих фахівців. Проте синові судилася інша доля.

...Олега Запорожця однокурсники часом не розуміли. Ніби й непоганий хлопець, а до навчання душа не лежить — то заліку не склав, то курсова робота не пишеться, то екзамен на трійку... А так нічого — з гумором хлопець, комунікабельний. І лише через сорок років після закінчення лісогосподарського факультету окремі щасливчики, які з’їхалися на традиційну зустріч курсу, змогли побачити його роботи, зафіксовані на фотоплівці. Пейзажі Олега Запорожця вразили багатьох і навели на думку про те, що це справжня удача — бути однокурсниками генія! Виявляється, по-справжньому талановиті люди не можуть жити інакше — вони скромні та неодмінно концентруються на найголовнішому.

* * *

В селі Семиполки, що за Броварами, проживає не так уже й мало односельців із прізвищем Запорожець. «Мої предки справді походять із Запорозької Січі, — каже Олег. — Про це і батько, і дід мені багато розповідали. І жили колишні степовики он там, попід лісом, на Козацькому хуторі. Декілька родин було. Але, на жаль, хутір згорів ще 1936 року... Хуторяни після того змішалися з місцевим людом, але про своє походження завжди пам’ятали й пишалися ним. Зберегли мешканці Козацького хутора і любов до лісу. Скажімо, не тільки мій батько все життя працював тут лісничим, а й старший брат обрав собі фах лісівника...»

А ось сам Олег, попри те, що ліс дуже любить, якось збагнув, що фах лісогосподарника не дасть йому повною мірою реалізуватися як художнику. Там, де безкінечні клопоти, не побачиш краси природи в повному обсязі. Тому й мріяв про таку роботу: день працюєш, три доби вдома. Бо намагався якомога більше займатися творчістю. Починав з графіки — олівець або туш. Займався і випалюванням по дереву. Поглянеш на роботи, і ніколи не повіриш, що Олег Запорожець не має диплома художника! Тут і з дипломованих одиниці мають такий рівень. Зате козацький нащадок має безмежне терпіння та велике бажання творити. Жив би в Києві і був би трохи «пробивнішим» — став би відомим в Україні художником. А так... лише одна персональна виставка в Броварах десять років тому. Зате як ним почали пишатися земляки, котрі почали присвячувати йому вірші!

Батько з часом зрозумів сина і пробачив його небажання йти протоптаною стежкою і займатися вирощуванням деревини. Що ж, кожному своє...

* * *

Був у Олега й художник-друг. Звали його Матвій Гуляєв, він росіянин, сибіряк, із старовірів. Малював картини на релігійну тематику, тому його роботи не виставлялися, адже в роки войовничого атеїзму це був явний «неформат». До того ж, сибіряк під час битви за Сталінград потрапив у полон; погодьтесь, на той час це вважалося неабиякою «плямою» в біографії, до такого факту тоді не ставилися з розумінням. Може, тому й тягнулися художники один до одного, що були якимись не дуже невезучими... Цікаво, що Матвій Ілліч не став навчати свого молодшого друга техніки живопису. Казав, що рівень і без того досить високий. А ось філософські розмови про життя і про красу природи вели з великою охотою. Гуляєв передрікав Олегові Запорожцю славне творче майбутнє. Коли старий художник помер, Олег боляче переживав цю втрату... Добре, що дружина розуміла його творчу душу і завжди намагалася чимось розрадити. Про свою Людмилу художник каже з ніжністю: «моя годувальничка»... Хоча й сам намагається не бути нахлібником — тримає велику пасіку, займається садом, городом, добудовує стару дідову хату. Схильний до максимальної концентрації та усамітнення. Та коли відчуває, що український народ входить у важливу історичну фазу, то не стоїть осторонь. Був активним учасником двох Майданів. Як же інакше — гени козацькі беруть своє. Коли пристрасті вщухали — повертався до рідного лісу. Особливо плідним для Олега Запорожця було останнє десятиліття. За першої ж нагоди вирушав до лісу з мольбертом, малював з натури. А інколи подавався до лісових просторів з фотоапаратом і знімав найкрасивіші місця: ліс, річку, ставки, озерця... Олега Запорожця інколи називають «українським Шишкіним», адже відомий російських художник, який творив у ХІХ столітті, назавжди закарбував на полотні красу Вятського краю. А Олег пише рідне київське Полісся. Земляки, хоч і не зразу, але помітили й оцінили внесок художника в культурну палітру району. І тепер закликають молодь вчитися бачити красу в Запорожця-молодшого.

Всі роботи майстра пейзажного живопису прикрашають стіни його дому. Лише коли зовсім сутужно з грошима, може дещо продати. Чи вірний це підхід? Хтозна... Може, треба частіше організовувати виставки? Але для такої справи, напевно, потрібна інша людина. Олег же занадто сконцентрований на творчості. Вірить, що все в його житті було недаремно.

Так що колишній фронтовик Михайло Запорожець, свого часу нагороджений командуванням за особисту мужність, міг би пишатися своїм сином. Олег ніжно і трепетно переносить на полотно ліс, який садив батько.