Бережіть своїх мам

Шановна редакціє газети «День», пишу вам, бо на душі тужно. Бо не можу не писати.

Що кожного з нас найбільше ранить? Коли душу крає нестерпний біль, а здавлене серце хоче вистрибнути з невидимого залізного кулака смутку, який здається ось-ось розчавить його? А все твоє єство, кожна частинка твого тіла розчиняться в несамовитій тузі і ти вже не ти, а безсловесний, чорний, німий камінь.

Втрата рідної людини, близької не тільки по крові, а й за поглядами, за думками, близької за духом — це трагедія, яка надовго перетворює для тебе навколишній світ на пустку. Ти занурюєшся з головою в минуле, і все згадуєш та згадуєш ті дні життя свого, коли були разом. Вона зустрічала мене, як вміє зустрічати тільки мати, а на прощання, стоячи на порозі, легко, як крилом махала сухенькою рукою і тихо промовляла тричі: «Бог тобі, доцю, назустріч».

Вона була завзятим оптимістом, а коли приходили хвилини відчаю, співала українські та польські пісні, читала Шевченка, уривки з творів М. Коцюбинського, вірші Лесі Українки. Вона в свої 86 років залишалась неперевершеним уболівальником футбольної команди «Динамо», вона завжди була в курсі політичного життя України і світу, читала газети, які передплачувала сама, і ті, які приносив мій брат. А коли я приїжджала до неї з Вінниці, одне з перших запитань було: «Ти привезла мені «День»?». Моя мама була вчителем української мови та літератури, любила історію, як і я. У всій пресі, яку вона перечитувала, можна було побачити над окремими статтями написане її рукою слово «історія» — це означало, що саме ці статті я мушу обов’язково перечитати і взяти з собою, а при нагоді прочитати дітям на своїх уроках. Вона була справжнім патріотом землі своєї. Моя мама була з того покоління, на долю якого випало багато випробувань — це й Голодомор 1932—1933 років, репресії 1937-го, страшні роки німецької окупації, голод 1947-го й післявоєнна відбудова. За її біографією, за її розповідями можна писати історію України. Ніхто з моїх близьких і знайомих так не переймався, як вона, темою Голодомору, мабуть, тому, що 1932—1933 роки зарубцювалися в її пам’яті як жахливий смертоносний каток, який задушив голодом третину її рідного села Березівка, що на Житомирщині. Якось восени, коли мама вже зовсім занедужала і мені терміново потрібно було приїхати, щоб підтримати її, я побачила на столі в її кімнаті склянку з пшеницею, в якій була погасла свічка. «Мамо, — запитала я, — що сталось, невже знову вечорами вимикають світло і ти сидиш у темряві?». «Ні, — відповіла вона, — то свічка Джеймса Мейса, вчора був день пам’яті жертв Голодомору».

Мама завжди мала свою думку щодо сучасних подій і подій минулого.

Попрощатися з моєю мамою, вчителькою нашої сільської школи, прийшли її учні. Одна з її перших учениць, 1948 року випуску, Жовтило Ліна Олексіївна принесла на поминальний обід портрет Т. Шевченка. «Він має бути зараз з нею», — сказала вона, — так читати Тарасові вірші вміла тільки Розалія Яківна». На траурному мітингу в учнівських прощальних промовах звучали вірші, які колись на уроках читала їхня вчителька. Затамувавши подих, я слухала до болю знайомі слова Лесі Українки: «Я буду крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні...». Важко сказати, скільки разів за життя промовляла їх мама, намагаючись підтримати себе і мене у важкі хвилини відчаю.

Нехай не дивує вас мій сумний лист. Газета «День» — то моя близька подруга, з якою я проводжу немало часу, моя порадниця, моя помічниця, моя відрада, вона для мене буде завжди особливою, бо її читала моя мама, яка цінувала її як газету з інтелектуальним іміджем.

Я пишу до вас не тільки щоб поділитись своїм горем, я хочу у цей весняний день звернутися до всіх, хто має стареньких матусь: не ламайте голову над питанням, який подарунок принести матері: ні телефонні дзвінки з теплими словами, ні яскраві листівки не замінять вашої присутності. Покиньте всі свої вічні справи, забудьте про непорозуміння, які ще вчора дратували вас, і прилиньте до своєї матусі. Самотність — ось що є найважчим тягарем старості, відсутність спілкування робить людське життя значно коротшим. Не забувайте, мати чекає вас завжди і вона рада вам, як ніхто інший.

І наостанок я хочу привітати від дітей мого покоління мам, яким далеко за вісімдесят, віршем С. Травневої «Матері».

Матусю люба, одпочинь
І голову схили мені на руки.
Як я колись, бувало, в дні розпуки
Сил набиралась од твоїх долонь.
Матусю люба, усміхнись!..
Вже діти всі твої повиростали.
Хоч сивина торкнулась
                                 рідних скронь,
Та радість
                       у душі твоїй зосталась.
Матусю люба, ти гордись!
До тебе правнуки ідуть й онуки
Учитись в тебе мудрої науки
Добро творити на землі святій.
Матусю рідна, одпочинь!..
Я хочу, щоб мене завжди
стрічала.
Якби тобі судилось
                            п’ять життів —
До крихти кожне з них
ти нам віддала б!

Я від душі вітаю головного редактора Ларису Івшину і всіх працівниць моєї улюбленої газети «День» з весною, нехай принесе вона вам багато сонця, квітів і тепла людського спілкування. Будьте щасливі, бережіть своїх мам!

З безмежною пошаною ваша вдячна постійна читачка М. С. БУРЛЄЄВА, м. Вінниця