«Безнадійно чемний народ»

...1998 року нині покійний Олег Романів, голова Наукового товариства ім. Шевченка, опублікував маленьку книжечку під назвою «Чи стане Україна українською?» Із цієї публікації ми бачимо, як далеко наперед проглядав цей визначний вчений про становлення нашої держави. Особливо цінним є його аналіз процесів зросійщення за нових обставин (через пресу, книговидання, шоу-бізнес, освіту загальну і вищу, діловодство та адміністрування).

Але коріння всьому цьому було закладено давно. Я навчався у 1954-1959 роках у Львівському політехнічному інституті та пригадую, що більшість навчальних дисциплін викладались студентам російською мовою, бо, мовляв, вам доведеться працювати на неозорих просторах Радянського Союзу і треба володіти «общєпонятним язиком», і лише деякі дисципліни викладалися українською мовою, до яких, чомусь, належали історія КПРС та марксистсько-ленінська філософія. У нас, молодих студентів, закладалася наша меншовартість.

1957 року під час виробничої практики в Краснодарському краї Росії, на хуторі Ханьків поблизу Слов’янська, ми, декілька студентів, підійшли до сторожа великого яблуневого саду із проханням зібрати для себе яблук. Цей сторож запитав нас: «Кто ви? Откуда прієхалі?». Коли ми сказали, що ми з України, що ми - українці, цей чоловік нам сказав: «Я люблю украінцев і прєзіраю хохлов». Лише з часом до мене дійшов зміст його слів. Він розумів під хохлами людей, що зреклися свого українства.

На переважній частині України навіть у часи незалежності запанувало зневажливе ставлення до української мови, бо, за Олегом Романівим, «російськомовний світ став першим світом міської культури, освіти, бізнесу і державної бюрократії».

Я пригадую свою розмову наприкінці 1990-х років минулого століття з корінним українцем, вченим із Полтави, батьки якого і батьки його дружини були україномовними українцями. На моє запитання, чому він із дружиною та своїми дітьми спілкується російською, отримав відповідь, що розмовляти у Полтаві українською є ознакою селянського походження.

Нещодавно я запитав на ринку у Сімферополі молоду симпатичну жінку, яка продавала овочі, чи вона не українка. На що вона, засміявшись, сказала: «Ох, я - хохлушка». Почалося масове самовизнання «хохляцтва» як чогось другосортного.

Я зберіг листа від професора Броніслава Байдюка, відомого вченого в галузі механіки руйнування гірських порід, що більшу частину свого життя прожив у Москві. У цьому листі він пише:  «Росіяни, які б вони не були, демократи чи комуністи, відносяться до українців зверхньо і не дають права на самостійне існування українського народу. І політики, і звичайні роботяги вважають, що українці - то щось таке своє, власне, як домашній пес чи кінь, і нікому в голову не приходить, що тут є якась чорна несправедливість, всі вже так до цього привикли що немає надії на якусь зміну. І це головним чином тому, що українці майже всі до цього звикли. Правда, вони себе за коняк не вважають. Але вважають за велику радість бути молодшими братами, для яких знайдеться місце на кінці лавки. І кожен з нас делікатно боїться показати, що це нам не зручно. Я ще ні разу не бачив, щоб українець цього боявся, а, навпаки, боявся виглядати бідолахою. Такий, безнадійно чемний народ. І видужати з цього стану можна тільки тоді, коли молоді закладати у голову з дитинства, що українці мають більше минуле, ніж росіяни, котрі склалися як нація тільки після розпаду Золотої Орди і під впливом її кадрів».

За останні десять років мого проживання в Криму я ні разу не міг купити газету українською мовою. Коли приходив у престижний газетно-журнальний кіоск на вокзалі Сімферополя та просив продати мені будь-яку газету українською мовою навіть за 1000 гривень, то продавщиця відповідала «Нє било, нєт і нікогда нє будет у нас газет на украінском язикє».

1991 року після проголошення незалежності України я гостював в одній московській професорській родині, де до мене ставилися з повагою, де мені допомагали публікувати мої наукові статті та книжки, а перед тим опонували ще 1969-го та 1982-го роках на захисті кандидатської та докторської дисертацій. Весь недільний день ми дискутували про незалежність. Вони її не визнавали. Я їх переконував у неминучості цього. Вже ввечері дружина цього професора, також відомий вчений сказала: «Ну что ж, будете імєть второе русское государство». Правда, їхній шовінізм сягав далеко, коли я в одне з своїх повернень із Західного Сибіру сказав, що такі народи, як ханти і мансі, володіють великою побутовою культурою, бо зуміли виживати та народжувати дітей в умовах великих морозів взимку та мільярдів москітів й комарів влітку, почув у відповідь: «Ну какая может бить у них культура».

У лютому 2014-го я лікувався у сімферопольській лікарні. Разом зі мною лікувався лікар, росіянин за національністю, який сказав мені категорично, що він ніколи не буде спілкуватися українською. Коли я йому сказав, що крім української, я володію російською, знаю польську і дещо гірше англійську, він перестав зі мною розмовляти.

Масове зомбування населення сходу України, майже повна відсутність усього українського у вищих навчальних закладах зробили свою руйнівну справу. Я почув недавно відповідь однієї росіянки з Донецька, яка сказала, що «лучше будем єсть один черствий хліб, но жить вместе с Росієй».

Чи стане Україна українською у новий час, що настав після Революції Гідності? Щоб це сталося, нам треба працювати всім. Бо, наприклад, вища освіта ще не стало україномовною у більшості вишів центру та сходу України. Бо майже весь бізнес ведеться російською. Бо телебачення і радіомовлення також у багатьох випадках є російськомовними та ще й спрямовується путінською пропагандою. Наші газети теж переважно російськомовні, багато ректорів вишів і досі вважають, що не так важлива мова викладання, тому викладання російською може бути більш якісним. Нема зацікавлення великого та середнього бізнесу у виданні різного роду журналами українською мовою. Більшість журналів, що друкують статті про моду, друкують різні псевдокультурні есеї, приколи, видаються російською мовою.

Сподіватимемося, що сценарії на засадах імперського реваншу, згідно з якими Україна має стати невід’ємною частиною великої Росії, не буде здійснено. Є надія, що при владі в Україні стануть не люди сцени Майдану, а люди Майдану.

«Фактор пробудження національної стихії на Сході, або хоча б у менш уражених русифікацією центральних регіонів може спільно з західним тиском утримати та розбудувати українську національну соборність». (Олег Романів).

І завершу словами Олега Романіва: «Битва за Україну та українство не програна — лише починається її особливий, вирішальний етап. І велика, соборна, національно усвідомлена держава Україна збудеться!» І це відбуватиметься на тлі зростання міжнаціональної гармонії між українцями та росіянами, між українцями та євреями й іншими народами України.