Безцінний скарб Бонарівки

Дуже цікаву тему порушив пан Роман ЛУБКІВСЬКИЙ у газеті «День» № 214-215 за 23—24 листопада минулого року. У статті автор говорив про відносини з нашими західними сусідами, тобто поляками, про наші спільні погляди в міжнародній політиці, культурі та мистецтві. Позаминулого року я мав нагоду поїхати в Польщу, позаяк я там народився і трохи пам’ятаю своє село, а найбільше своє обійстя, яке було для мене найдорожчим у світі. Отож через 67 років я знову ступив на своє подвір’я. Наша хата дуже гарно збереглася, і там живуть поляки. Коли я пояснив, що тут народився і хотів би зайти до хати, то господарі на мене так поглянули, що мені здалося: краще піти геть. Але цікавість і впертість таки перемогли, і я зайшов до хати. Мені одразу покотилися з очей сльози, коли я побачив на стіні той самий образ Божої Матері, яка грудьми годує Ісуса, що ми залишили під час від’їзду. Я плакав, як мала дитина, не знав, куди вже далі йти і що робити. Згодом я зустрічав українців, котрі після постійних переслідувань і поневірянь таки залишилися в Польщі. На моє запитання, як їм тут живеться, всі відповіли однозначно: яке було ставлення до нас, таке й залишилося. Будучи у своєму рідному селі Бонарівка, я відвідав могилу тещі Степана Бандери, Юлії Опарівської, котру тут поховали після страшних знущань з боку поляків 1944-го (наші сільські ґазди привезли її понівечене тіло в с. Бонарівку). Адже дружина Степана Бандери родом із нашого села. Побув я біля каплички, яку вимурував наш дяк Петро Пащак, і там, під капличкою, замурував цінні книжки, позаяк тоді було заборонено їх читати. Про це майже ніхто не знав, і тому вони, мабуть, до сьогодні там лежать у нижній частині каплички. Дуже хотілось би, щоб наше товариство «Надсяння» у Львові якимось чином зацікавилося і навіть за можливості повернуло нам цей безцінний скарб. Або на могилі Ю. Опарівської можна було б поставити кращого хреста чи навіть пам’ятник. Тому я цілком погоджуюся з паном Лубківським, що польська сторона вміє захищати свої інтереси, а в нас абсолютно нема кому. Але я все одно вірю і сподіваюся, що ми зможемо дещо зробити, зокрема й повернути книжки, для того щоб ми й наші внуки знали, хто ми є і звідки прийшли. Тоді відчуємо, що ми дружні сусіди, маємо добрі відносини, і ми — горда нація і патріоти своєї Батьківщини.

Микола ГОЛЕЙ, с. Княже Снятинського р-ну Івано-Франківської обл.