Будьмо творцями, а не руйнівниками!
Ще з перших років незалежності стало відомо, що в Україні відбувається відтік капіталу за кордон. Очевидно, ця проблема раніше обговорювалося і в уряді, й в інших органах влади. Як водиться в таких випадках, намічалися заходи, щоб запобігти цьому небажаному розвитку подій, знайти шлях виправлення такого становища. Але ефективного методу так і не вдалося знайти. І ось вже Рада національної безпеки та оборони України звернула свою увагу на це негативне явище. На її засіданні вказувалося, що сума переміщення капіталу за кордон з початку 2004 року і по жовтень 2006 го складає12,9 млрд. доларів США. Приблизно такому ж показнику за цей же період дорівнюється й приплив іноземних інвестицій. Можна сподіватись, будуть вироблені пропозиції, щоб запобігти непродуктивному відпливу капіталів за кордон і таким чином усунути загрозу національній безпеці.
Нещодавно керівник одного з банків, розповідаючи по радіо про діяльність своєї фінансової установи, відповідав на запитання слухачів. І хтось з них поцікавився питанням вкладів українських інвестицій в іноземні банки, а саме, чому вони там знаходяться. Банкір відповів, що це — «тема окремої розмови, і коротким повідомленням тут не обійтися». Тобто він має свою думку, як і багато інших фінансистів, фахівців з економіки та виробничих галузей. Роз’яснення можна від усіх отримати, але чи буде воно вичерпним і повним?
Між тим це саме той випадок, коли треба починати з найголовнішого. Економіка зародилася в далекій давнині; як наука, вона має свої закони, праці та доробки багатьох вчених. Щоб її зрозуміти, треба, перш за все, відкрити підручник і прочитати, що капітал — це основа життєдіяльності будь-якої держави, він її підносить на висоти могутності, він же може стати й причиною її занепаду. Все залежить від того, як ним розпоряджатися. Тут все чітко прослідковується: які причини та наслідки економічних взаємозв’язків, на базі чого відбуваються зміни, що є рушійною силою капіталу.
Все це теорія. А ось і практика — дії урядів Німеччини та Японії в післявоєнний період своєї історії. Все відкрито, доступно, ніяких таємниць і приховувань — все описано в книгах, опубліковано доповіді, виступи. До того ж, всім добре відомі результати, завдяки яким ці країни стали провідними в економічному розвитку, чому на них почали рівнятися інші. Так що й закордонний досвід теж стає об’єктом вивчення. Загадка полягає в іншому: чому керівництво нашої країни (як попереднє, так і нинішнє) зверхньо-байдуже ставиться до українського капіталу і водночас ходить з простягнутою рукою за іноземними інвестиціями, тобто — за чужим капіталом?
Тут доречним буде згадати і наш парламент. У ньому немає закону про відкликання народного депутата — не прийняли його за минулі роки, і ніхто не збирається цього робити. Депутати через це не відчувають незручностей, навпаки, мають гарантію відсидіти повністю в стінах парламенту весь термін, нехай навіть забудуть дорогу до своїх виборців та й на засіданнях зрідка з’являтимуться. Громадськість теж не протестує з цього приводу. Хоч і є розуміння, що закон про відкликання депутата сприяв би дотриманню дисципліни й кращій організації всієї роботи Верховної Ради. Тому можна зробити висновок, що такого закону не буде і в майбутньому, наш парламент так і залишиться без цього важливого документа.
Як і нашим депутатам нікому виставити вимоги, так і нашим капіталам без установлених норм і правил легко долати кордон і там залишатись. А коли ж їхній загадковий шлях стане вмотивованим, зрозумілим, беззаперечним? Невідомо, адже минулі спроби скінчилися нічим, як і у випадку з парламентом. Щоправда, тут є одне застереження. Якщо цей парламент не прийме закону про відкликання депутата, то є надія, що наступний з цим впорається через певний проміжок часу, після нових виборів.
А ось з українським капіталом таке літочислення не зовсім придатне. Хіба що для заохочення розгадки таємниць нашого капіталу встановити премії окремим дослідникам цієї тематики і науковим колективам. Адже завдання не в тому, щоб висловити своє міркування (як говорив один банкір, таких міркувань — встигай тільки слухати від кого завгодно), а треба розкрити феномен українського капіталу по- господарськи, по-державному. Не будемо заявляти, що цього не вдасться нікому і ніколи досягти, але з великою долею вірогідності можна сказати, що таке трапиться не скоро, не найближчим часом.
З іноземними ж інвестиціями не завжди так буває, як хотілося б. Тут — кому як повезе, яка кому карта відкриється. Ось і на Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод в м. Києві теж прийшли інвестори, а потім склалася така ситуація, що виробникам ліків ледве вдалося захистилися від них і зберегти свій завод від знищення. Та своєчасно схаменулись і виставили тих інвесторів за двері, а самі власними силами налагодили виробництво необхідних країні препаратів. Сьогодні це — найкраще фармацевтичне підприємство. Воно щорічно збіль шує обсяги продукції, має сучасне імпортне обладнання. Отримали вони й сертифікат Всесвітньої організації охорони здоров’я, тут високі заробітки. Все це досягнуто сумлінною працею, за допомогою невеликих коштів від українських банків.
Чомусь почали виникати негаразди там, де їх ніколи не чекали. Ось є Міністерство юстиції. Цікаво, чим там працівники заповнюють свій робочий час? Кросвордів же не вистачить всім на цілий день. А хто ж нашими судами буде опікуватися? Хто допоможе тим бідним і нещасним людям, які роками оббивають пороги «будинків Феміди», щоб захистити свої права і досягти справедливості? Селяни чи металурги? Техніки чи інженери? Адже у нас окремі судді відчувають себе «князьками», що хочуть, те й роблять. Обрані ж бо довічно, ніякого тобі контролю — тому легко відкинуть будь- яке звернення. А скаржитися немає кому.
А нотаріат? За всю свою історію він завжди був чистим як сльоза, стояв на сторожі прав громадян, тут кожному відвідувачеві дохідливо роз’яснять, які потрібно документи, щоб оформити власність чи спадщину. А тепер виявляться, що до різних квартирних махінацій і протиправних дій причетні й окремі нотаріуси. То хто за цим повинен пильнувати? Мешканці села Михайлівки чи працівники металургійного комбінату?
Так що будьмо твердими й наполегливими, готовими доводити, що ми як законослухняні громадяни справно платимо податки, виконуємо свої обов’язки і хочемо бачити уважне ставлення до себе з боку державних службовців. Ми можемо й повинні впливати на владу. Як таке трапляється, коли до отрутохімікатів, які лежать і вивітрюються в полі поряд з населеними пунктами ще з радянських часів, завдячуючи шкоди довкіллю, добавляються нові, завезені з-за кордону?
Не вміють люди при владі працювати — треба примушувати, не хочуть — треба рішуче позбавлятися таких. Нероб, ледарів, дармоїдів, шахраїв, хапуг у нас завжди зневажали й ніколи не тримали при владі. Хто є хто — з’ясовується не роками, а видно протягом кількох днів — і ніякого панібратства, обіцянок все виправити. Вимоги обов’язкові для всіх, і чим вища посада, тим вищі вимоги. Це є цілком природні й загальноприйняті правила взаємовідносин між людьми.
Дивлячись на наші державницькі зусилля, бачимо значний різнобій, який спостерігається в кардинальних питаннях суспільного життя, майже відповідно до слів Тараса Шевченка: «Той мудрує, той руйнує». А в підсумку що маємо? Якщо переважать руйнівники, то й каменя на камені не залишиться, тільки пустка і здичавіння на колись багатих землях. Якби гору взяли будівничі, то вже мали б якісь новобудови, і не тільки в престижних місцях для окремих людей, а й у всіх селах і районах.
Нині в настроях людей все більше відзначається схожість думок і оцінок того, що відбувається в країні. Це добра ознака. Бо усвідомлення свого становища — це перший і необхідний крок до тих змін, яких необхідно прагнути і домагатися, щоб вони настали. Тому так важливі тут і голос, і дія навіть окремої людини. Згуртувалися опозиція і досягла своєї мети — честь їй і слава, аби лише мета була благородна. Вдалося якійсь політичній силі підняти економіку та підвищити добробут людей — це дійсно успіх, він знайде у населення підтримку й схвалення!
