Будні людських трагедій

I не вір у народну мудрість! — думаю я, коли згадую минулий місяць. А мудрість каже точно — точніше не вигадаєш: півсвіту плаче, півсвіту — скаче.

За два тижні у нашій великій родині так і сталося: похорон і весілля. І саме тоді, може, найчастіше я згадувала ексклюзивну мудрість моєї бабці, яка частенько любила приповідати: не думай, як жити, думай — як умерти. От чудна! — не раз мовчки стискала плечима на цю її довголітню і незмінну сентенцію.

А воно, виходить, що поважні за віком люди вже точно знають, що вони кажуть.

Більше доби ми не могли забрати небіжчика з лікарні в морг: то не було головного лікаря, щоб віддав історію хвороби, то було невідомо, в якому морзі робитимуть розтин, то потрібна була довідка з прокуратури на розтин, то патологоанатом заправив такі гроші, що за них кілька місяців жити можна...

Одне слово, твердих на нерви чоловіків з родини довели до істерики. Коли б не втручання зверху, і, зрозуміло, що не із контори ЖЕКу, — ховали б ми небіжчика, мабуть, тиждень.

Знайомий таксист недавно сказав: «От ти пишеш книжки. Напиши про те, що я тобі розкажу, бо сама такого не вигадаєш. А мене воно мучить. Отримую я, значить, виклик до лікарні. Чекаю. Жінка, що викликала мене, нервує, каже, маму забиратимуть додому «на вмирання». Бачу, три чоловіки справді ведуть попід руки закутану, що й лиця не видно, жінку. Мовчки вкладають на заднє сидіння — і я розумію, що це мрець. Дочка плаче, мовляв, поки ми отут чекали, мама померла. Я, знаєш, хоч і таксист, але не такий простий, як виглядаю. Уже їхати відмовляюся. А один із чоловіків — син небіжки — курить і каже, що лікар сам порадив її забрати чимшвидше додому, бо інакше...» (а далі читайте те, що я розповіла про нашого родича-небожа). «Розумієш, родині було легше дати сто доларів одному лікареві, аніж три дні ходити по кабінетах і всім давати потроху», — зітхає таксист.

Отже, щойно померлу жінку добрий лікар виписав з лікарні, як іще живу, щоб не завдавати родині травми із походеньками по чиновницьких кабінетах.

Коли б я не знала цього таксиста з дитинства, слово честі, не повірила б: його розповідь — це вже позамежовий поріг потрясіння. Але отого «доброго» лікаря я не засуджую. Не засуджую — і все.

Ми нарікаємо, що у нас несвідомий, політично малоактивний народ, який легко купується на подачки, не розуміє тонкощів брудних ігор сильних світу цього, не вникає у суть політичної казуїстики. А щоденна політика народу, на відміну від тих, хто її творить, дуже проста: як дожити від зарплати до зарплати, кому дати хабара, щоб влаштувати дитину на платне навчання до вузу, як обдурити паспортні органи і (вдруге чи втретє) змінити своє прізвище, щоб отримати візу на виїзд за кордон на роботу... та Боже мій! Запитаймо першого стрічного про його проблеми — умить забудеш про макробрехню з телевізійних новин.

А між тим народ дуже добре розуміє теперішню казуїстику багатьох і багатьох речників-спекулянтів. Просто уголос про це не каже. А жаль...

Та, знаєте, іноді прориває навіть німого від народження. Я знайома з такими. А ви?