Буджак: інерційна русифікація

Два роки тому, гостюючи в своїх албанських друзів у селі Каракурт (Південна Бессарабія), я звернув увагу на такий момент. Старші розмовляють між собою албанською. Жодних проблем із розумінням немає. Та ось до хати забігають двоє діток... І старші до них звертаються російською. Можливо, тому, що ці діти вже покинули рідне село і тепер живуть у Одесі? Можливо. Але все одно сумно. Єдине село в Україні, де ще лунає жива албанська мова. Мова, яку вдалося зберегти, проживши спочатку два століття на території Болгарії (албанці тікали туди, рятуючись від мусульманізації), а потім ще двісті років після того, як Суворов завоював Буджак. Каракурт — цікаве село, де кожен другий є поліглотом, володіючи на побутовому рівні албанською, болгарською, гагаузькою, російською... Останнім часом діти ґрунтовно вивчають ще й українську та англійську. Невже албанська мова зникне саме тепер, у незалежній Україні, коли її, нарешті, почали вивчати в школі? До речі, в Каракурті, я почув, що село тільки тому й зберегло рідну мову, що перебуваючи в складі Румунії, воно не зазнало Голодомору 1932—1933 років. А в чотирьох албанських селах, що існують на Запоріжжі, мова вже втрачена — всі розмовляють російською. Як тут не згадати тезу Джеймса Мейса про «постгеноцидну» націю?

БОЛГАРИ СТРИВОЖЕНІ: МОВА ВТРАЧАЄТЬСЯ

У соцмережах питання асиміляції активно обговорюється болгарами. Ось один із таких тривожних дописів:

«Село Єнікіой. Дівчатка виходять зі школи з костюмами в руках.

— Момиченца, вие нали приказвате по-български?

— Да.

— Да нямате някакво мероприятие там?

— Нет, мы закончили. Там уже никого нет...»

Тобто на запитання — чи немає зараз у школі якихось заходів — вони відповіли російською. Хоча перед тим підтвердили, що знають болгарську.

У статті Віталія Бошкова «Гагаузька гама українського багатоголосся» («Чорноморські новини» від 6.08. 2020) ґрунтовно заторкуються проблеми цього невеликого тюркомовного народу, який здавна живе в Буджаку: «Село зазнало процесів проникнення урбанізації, — пише автор. — Стало очевидним, що без нових, сучасних засобів трансляції культури від покоління до покоління народ неминуче чекає культурна й мовна асиміляція...»

ЗБЕРЕГТИ СЕЛО ВАЖЛИВІШЕ, АНІЖ ВИКЛАДАТИ МОВУ?

На цю тему ми довго розмовляємо з моїм молодим болгарським приятелем, сидячи в одеській кав’ярні. Раптом Дмитро киває рукою в напрямку вулиці: «бачите маршрутку №145 із намальованим спереду болгарським прапором? Водії там — переважно болгари...» Підхоплюючи розмову, я викладаю своє бачення проблеми. Мовляв, болгари — свідомий народ, проживає компактно, тому зберігатиме свою самобутність набагато краще, аніж, скажімо, українці Донбасу. До того ж тепер болгарська мова вивчається в школі, чого не було в часи СРСР. А як об’єднує людей народний танець! Просто запалює енергетично... Проте Дмитро не розділяє мого оптимізму: «Я дуже боюся, щоб наше болгарство не перейшло в розряд «шароварщини». Хоро і в роки СРСР танцювали. До речі, багато болгар ностальгує за тими часами...»

Та невже? Як болгари можуть сумувати за СРСР, якщо на відміну від українців, росіян та молдаван, вони навіть мову свою не вивчали? Бо в молдаван була бодай якась традиція вивчення румунської мови. Після 1944 року румунські школи просто почали називати молдавськими. І навіть українські школи повідкривали! А ось болгари, гагаузи та албанці не мали нічого. То яка ж там ностальгія? За чим? Дмитро відповідає: «За стабільністю. Мову найкраще зберігав патріархальний уклад села. Не потрібно було й у школі вивчати — достатньо було зберігати громаду. А тепер усі роз’їжджаються...»

ПОКИ ЩО ЯКОСЬ... КОЖЕН ЗА СЕБЕ

Висловилися щодо цього й молдавани: «Русификация или украинизация — это неважно, но денационализация сельского населения идет полным ходом. Последними держали оборону молдаване. Но путём внедрения русских и украинских классов в школах произошло необратимое — был запущен маховик ассимиляции. С болгарами, гагаузами справились ещё быстрее, поскольку национальных школ у них не было, всё образование велось на русском. Соответственно было легче украинизировать процесс. Слышу от своих, насколько глубоко обезображен литературный язык, да и прежний сельский говор. Уже и болгарский, и гагаузский начинаю понимать сходу, очень много русизмов появилось... Данная тенденция не может вписываться в европейские ценности, типа «Единство в разнообразии». В этом плане Украина отстаёт на несколько десятилетий от своих соседей...»

Так, звинувачень у «насильницькій українізації» вистачає. І це при тому, що українці Буджака зросійщуються набагато швидше, аніж усі перераховані вище народи. Адже мовного бар’єру практично немає. А суржик — поганий захист...

Добре, що хоч освічені болгари розуміють, де корінь проблеми: «Ассимиляцией занималась в основном Москва. Болгарскую гимназию в Болграде открыли в 1858 г. при румынах... До этого Россия не разрешала. Но после войны 1877 — 1878 годов Румыния отдала южную Бессарабию России. После чего началась русификация болградской гимназии...»

То чи буде розуміння буджакцями української проблеми? Бо поки що якось... кожен за себе. Самобутні тюркомовні гагаузи розраховують, що на території України вони колись будуть визнані «народом, що вимирає...» Що ж, їм видніше. А нам важливо, щоб паралельно такою ж загроженою етнічною групою були визнані українці Південної Бессарабії. Хоча б з тих міркувань, що «насильницька» українізація регіону не перешкоджає їм зросійщуватися. Причому, не лише в Одесі, Болграді та в Ізмаїлі, а й у рідних селах, де споконвіку жили українськомовні діди-прадіди. В формально «українських» школах на перервах діти вже спілкуються між собою російською. В чому ж причина зросійщення українців на піку так званої українізації? Передусім у невикоріненій імперськості місцевої еліти. Та навчилася нейтралізувати будь-які проукраїнські хвилі з Києва. Скажімо, огульним звинуваченням українців у «селюцтві». Це іронічно описав поет Борис Херсонський:

Хто розмовляє державною, той селюк!

Одесса має позбутися цих падлюк...

Одесите, жени селюка — хай гусей пасе!

Та все ж, не забувай: «УКРАЇНА ПОНАД УСЕ!»

* * *

Мені здається, надія на краще є. Але потрібна й праця!