Бути лідером у журналістиці

Дженніфер ВІЛСОН,
доброволець Корпусу миру, США

Як нам здається, стаття Людмили Супрун із Харкова справді заслуговує на увагу. Публікуючи її в рамках дискусії «Дня» «Журналістика без комплексів», ми тим самим розширюємо коло її учасників, сподіваючись, що з проблем професіоналізму та принципів демократичної преси захочуть висловитися не тільки самі журналісти, але й наші читачі, слухачі, глядачі. Людмилі ж Супрун «День» пропонує стати вже зараз нашим позаштатним кореспондентом, щоб, не зволікаючи, почати втілювати в життя побажання українським журналістам, висловлені нею в своєму матеріалі.

Як це чудово — усвідомлювати, що ти справді можеш змінити цей світ на краще. Для цього ми й приїхали сюди, до літнього табору-семінару з американської культури та мови. Коли ми обмінюємося ідеями і долаємо труднощі, це робить нас сильнішими, допомагає повірити в себе і стати людьми, здатними змінити щось у нашому суспільстві.

Журналістика справді дуже важлива для суспільства. А для нашого суспільства — навіть важливіша, ніж для інших, бо на дуже багато що потрібно відкрити людям очі. Та головна проблема сучасної української журналістики — це апатія. Я хочу сказати, що люди все ще перебувають під впливом застарілих стереотипів та поглядів. Вони звикли мовчати і сподіватися, що хтось зробить усе за них. Але хіба ми не можемо і не повинні самі творити зміни? У бідах, від яких потерпає наше суспільство, винен не тільки український уряд. Здебільшого відповідальність лежить на людях, які живуть у нашому суспільстві і з яких воно складається. Тому треба не звинувачувати інших, а шукати корінь зла в самих собі.

Сьогодні в українській журналістиці повинні зазвучати голоси сильних людей. Іншими словами, їй потрібні лідери. Чи важко стати лідером? Я гадаю, що лідерство — найважливіша річ, якій ми вчимося в цьому таборі, навіть якщо й не слухаємо курс лідерства. На цьому побудована сама ідея табору: стати лідером і змінити наше життя. Я розумію, що українські журналісти відчувають на собі сильний тиск. Начальство в певному сенсі їх «шантажує», загрожує їм. Вони не одержують вчасно зарплати, в будь-який момент їх можуть звільнити.

Я думаю, для того, щоб наша країна процвітала, люди повинні про неї потурбуватися, а для того, щоб люди отримували інформацію, журналістика також повинна процвітати. Але справа в тому, що в українських журналістів дуже мало прав на самовираження і на те, щоб відкривати людям очі на правду. Тож давайте подумаємо, що ми можемо зробити, щоб змінити наше життя на краще. Уся справа в нас, це ми повинні вирішити, бути або не бути. Давайте вірити в себе і сподіватися на себе. І можливо, одного чудового дня буде зроблено крок уперед у журналістиці, та й у нашому житті.