«Carpe diem», або Враження від зустрічі з «Днем»

Латинський афоризм «Carpe diem», що перекладається як «лови день», досить містко передає зміст і значення акцій газети «День», які нещодавно відбулися в Чернігові. Започатковані Л.Івшиною традиції зустрічей з молоддю, презентації книг бібліотеки газети «День» та фотовиставки вже закоренилися в Чернігові й навіть дали перші плоди — вони є затребуваними, сформували своїх постійних користувачів: і читачів, і глядачів. Це ті заходи, що збирають свою особливу аудиторію, навіть без широкої реклами, без «рознарядки» зверху, бо це можливість почути правдиве, виважене й відповідальне (нині велика рідкість) слово, за яким так скучили люди, «підсаджені», попри їхню волю, на голку всюдисущого інформаційного бруду й політбрехні. Це можливість отримати відповіді на наболілі запитання, що кожна мисляча людина, часто зневірена й розчарована, шукаючи якогось порятунку від цього, ставить перед собою; послухати роздуми людини, яка сьогодні є справді моральним авторитетом, бо вони оперті на грунтовне знання історії та глибинне розуміння сучасних суспільних процесів і спрямовані в майбутнє, на розбудову громадянського суспільства, на європеїзацію, на повернення до високих морально-духовних цінностей, що є особливо вагомим у час, коли поняття честі й совісті як мотивація до дії девальвують. Мені особливо імпонує оптимістична тональність виступів Лариси Олексіївни, вона додає віри й рішучості. На моє запитання «Як нам до себе дорівнятись?» (за Лесею Українкою), або Ваша програма-мінімум духовного оздоровлення суспільства?» Лариса Олексіївна відповіла, що мінімум неприйнятний, має бути максимум. І той максимум, як мені здається, добре сформульований у презентованих головним редактором книгах. Особливо вдала, на мій погляд, назва «Екстракт» — згущення, концентрація знань, мудрості й любові — любові до людини в її національному й планетарному вимірі. Ці книги — унікальна можливість для тих, кому не пощастило побувати на лекціях С. Кримського, послухати доповіді І. Дзюби, почути пророчий голос Ліни Костенко, долучитися до їхніх розмислів і візій. Це потужний голос національної самокритики. «Екстракти» — це своєрідні ліки від наших недуг — задавнених, хронічних, спадкових і набутих, ліки від загальнонаціональної летаргії, коли, за М. Зеровим, «розум і чуття — все спить в анабіозі». Проте самі рецепти не є запорукою видужання чи опритомнення — потрібна воля хворого до зцілення. Саме гартування такої волі, як мені здається, є і метою, і водночас результатом тривалої в часі (15 років) і різнорідної діяльності шанованої Л.Івшиної та очолюваного нею творчого колективу.

Відкриття фотовиставки — це справді велика мистецька подія для Чернігова.

Якщо виставку розглядати як цілість, як єдиний мистецький витвір — то це особистісна (кожного автора) репрезентація своєї нації, своєї культури й епохи у різних координатах часопростору: Україна Заходу — і України Сходу, Україна села — Україна міста, Україна літніх людей — Україна дитинна, Україна олігархічна і Україна простолюду, Україна святкова і Україна буденна, в її філософсько-естетичних вимірах буття: вічного і тлінного, добра і зла, потворного і прекрасного. Україна тут постає як Дім, як Храм, в якому кожна складова цеглинка виокремлена фотооб’єктивом, по-своєму акцентована, освітлена її творцем, тому виставка має яскравий національний характер.

Фотовиставка — це путівник долями людей. Вдивляючись у поорані зморшками руки й обличчя (а цьогоріч таких світлин багато), вгадуєш, домислюєш долю, хоча вона у того покоління одна на всіх — українська доля: голод, війни, розруха, самовідданий труд у боротьбі за виживання. У таких обличчях я бачу і свою покійну нині бабусю, що так само ввібрала у своє життя полинові перипетії нашої національної історії ХХ ст., але в тому щоденному виживанні й боротьбі зберігла безмірну доброту, щедрість, шляхетність думок і вчинків, виражених у своєрідному, не кантівському, але не менш гуманістичному імперативі, — «Усяких людей на світі треба — умій прощати «. Так само захоплює і благородство облич праматерів із фото «Пам’ять» А.Сироткіна» та «Забута мелодія» К. Бобрищева, мудра усмішка не зламаного життям «Буковинця» Ю. Чернового. Водночас так боляче дивитися на ті старечі обличчя людей, що і в ХХІ столітті борються за виживання — «У притулку». І що тим великим державним мужам до знедолених, обкрадених, до якоїсь баби Люби («Літня кухня Любові Максимівни» С.Корольонок) — вони ж вирішують справи державні! Чехов зі своєю увагою до «маленької людини» не актуальний.

Показовим є й те, чого чи кого нема у фотороботах, зокрема цьогоріч поменшало на світлинах облич так званої політеліти, чи й еліти поменшало? Тому концентром виставки для мене є світлина «Ліна Костенко» Р.Канюки. Повернення поета справді так чекали спраглі душі українців, під знаком її творчого генія прожила останній рік українська інтелігенція: «Як в нації вождів нема — тоді вожді її поети» (Євген Маланюк).

Фотомистецтво, як і будь-яке з високих мистецтв, дає не тільки можливість споглядання, а й простір для співпереживання, для співтворчості, викликає в кожного глядача особистісні рефлексії. У мене як філолога ці рефлексії, що природно, спрямовані в літературні джерела. Так, фотосерія Р.Канюки «Харківські угоди: люди, характери, наслідки» перегукується із завжди пророчим національним генієм Т. Шевченка: «Україно! Україно! Оце твої діти, Твої квіти молодії, Чорнилом политі, Московською блекотою В німецьких теплицях заглушені!.. Плач, Украйно! Бездітна вдовице». Батальні сцени на парламентських барикадах вербалізуються у Шевченка з гнівом і болем: «Доборолась Україна до самого краю, Гірше ляха свої діти Її розпинають». А дивлячись на замислених олігархів із фото «Чому не видно оптимізму?», згадуєш саркастичне шевченківське: «Не завидуй багатому: багатий не знає Ні приязні, ні любові — Він все те наймає».

Проте на світлинах є багато й іншої України — світлої, усміхненої, натхненної працею та одвічною традицією — «Вишивальниця», «У поліській хаті», «Полісянка з чорницями», «Могутній рід», «Будуємо дім. Трипільське коло». «В божественній, безсмертній природі багато, дуже багато прекрасного, але ж торжество й вінець безсмертної краси — це обличчя людини, напоєне щастям.» (з повісті Т. Шевченка «Художник»).

Щасливою зі світлин Україна постає у своїх дітях: «Мистецтво позувати», «Голубиці», «Дівчина і дощ», у замріяних обличчях закоханих — «Купальський вінок», у красі краплинок роси на квітах й у високості блакитного неба — «Назустріч небу», «На варті», «Весна прийшла» та ін.

Фотовиставка газети «День» — це світ почуттів і емоцій, що спонукає до осмислення й переосмислення буття, до співчуття й до співвідчуття, до вміння знаходити в затертих буднях світ краси й не втратити з юних літ здатність «бачити зорі в калюжах». Вона нас водить не тільки дорогами та долями України, а й розпрозорює шлях до самого себе.