Частина тих, хто вижив у Голодомор, теж загинула – духовно

Нотатка користувача Тетяна КУТКОВЕЦЬ (Facebook-співтовариства «Соло з соцмереж з... оркестром»)

Не можу забути одну неймовірно страшну історію, пов’язану з трагедією Голодомору.

Декілька років тому, ще до цієї війни, до мене приходила допомагати по господарству одна молода жінка з Цюрупинська, звали її Наташа.

Абсолютно зрусифікована, яка жодного слова не говорить українською і почуває себе, за власним її визнанням, радянською, вона одного разу мені розповіла, чому їй, етнічній українці, ніяк не було можливості нею стати насправді. Не приховаю, доти я нічого подібного ніколи не чула, в Галичині, звідки я родом, багато свого всякого різного було, але такого навіть не могли собі люди уявити.

Так от, у тому містечку, звідки родом її батько, страшний голодомор був. У великій родині з вісьмома дітьми, окрім його матері, бабусі оповідачки моєї, всі померли. Коли вона, уціліла, виросла і в неї народився син — це вже було після війни з німцями — вона била його по голові буквально, щоб він запам’ятав, що на людях розмовляти українською не можна.

Била, примовляючи, що він має пам’ятати, що за це вбивають, і всі її брати з сестрами залишилися б живі, якби не розмовляли по-українськи.

І він, батько моєї помічниці, запам’ятав цей заповіт, діти його ніколи не говорили цією мовою, жодного слова.

Найбільш приголомшливим був висновок цієї Наташі з міста Цюрупінська — зараз йому, здається, повернули стару його назву — «...уявляєте, знали б дід з бабою російську мову, діти залишилися б живі, а так... ось загинули за «мову», і кому вона потрібна, кому від цього користь?»

У Голодомор, як відомо, страшною болісною смертю загинули мільйони українців. Фізично нація зазнала величезних втрат.

Але частина тих, хто вижив теж згинули: виходячи з принципу виживання, не вимовивши більше жодного слова рідною мовою, виховавши так і своїх дітей, ці люди вибули зі свого народу, поповнивши собою лави іншого народу — радянського.

Що ж, по-простому розповідаючи про це, ці радянські люди, що не мають уже тієї країни і керівної ролі більшовицької партії, зла воля якої начебто вчиняла всі злочини в СРСР, приносять нам, самі того не знаючи, справжні докази того, чи був голод 1932— 1933 рр. в Україні бідою стихійною, чи був він геноцидом українського народу.

Тепер, коли через майже 80 років після тієї трагедії почалася війна, в якій слово «українці» РосТВ агітпропом відразу було замінено на «бандерівців», я, багато всього знаючи про той час, відзначила це негайно, як украй поганий знак.

Знак того, що в тій методиці залякування Кремля нічого не змінилося. Не вдалося тоді, з першого разу залякати всіх українців, щоб вони, назавжди забувши своє коріння і мову, стали зручним матеріалом для створення єдиного російського народу, вирішили залякати українців знову. Та так цього разу, щоб зникла, нарешті, їхня мова, настільки багатьом ненависна, і ніщо вже не перешкоджатиме злиттю народу розділеного в єдиний-триєдиний, про що всім по телевізору розповідає національний лідер РФ.

Немає мови — вважав він і його мудрагелі-радники — не буде і держави Україна з народом українським.

Але з початку нового протистояння московитів і українців, з усього видно, що в Кремлі помилилися з розрахунками — Наташ, які не розуміють, навіщо їм мова і українство, виявилося в Україні в рази менше, ніж здавалося до цього випробування.

Можливо, до речі, що серед відсотків, які поповнили за два ці роки лави тих, хто вважає, що Голодомор був геноцидом, є і ця Наташа, це не виключено.