«А чого ми, великі росіяни, можемо сьогодні навчити світ?»

Довелося минулого грудня помандрувати на потязі з Москви до Німеччини. З Білоруського вокзалу від’їжджали рано вранці, і коли розвиднілося, я сів до вікна. Потяг їхав  Смоленською областю. Сніг не встиг ще випасти, і ганьба російського запустіння не могла не впадати в очі й не ображати погляд: безпритульні поля, готові навесні розквітнути бур’яном, розбиті дороги, «ніяка» архітектура містечок,  безладно забудованих житлом різної міри злиденності, неприбране сміття, самотні смутні фігури, які кудись бредуть у своїх тлінних справах. Якесь похмуре відчуття відсутності осмисленої людської діяльності і радості буття. Так зате — незліченні телевізійні тарілки. На будь-якій перехнябленій «хижці». Під їхним тягарем готові завалитися й дахи панельних «хрущовок», і поодинокі будинки заможних обивателів.

Якби все, що несеться за вікном потяга, різко не контрастувало з тим, що побачиш, починаючи з Білорусі, і далі, у міру просування на захід, то, може б, упевненість 88 відсотків співвітчизників у нашій «богообраності» та «духовності» не здавалася б сильним перебільшенням. І не виникало б запитання: а чого, власне, ми, великі росіяни, можемо сьогодні навчити світ?