А чому б i Одесi не заговорити українською?

Шановна редакціє!

Будучи постійним читачем вашої газети, хочу висловити свої думки про критичне становище української культури та духовності. Головними причинами такого становища була багатовікова тотальна русифікаторська політика Росії щодо України і бездіяльна політика сучасної влади в цьому питанні.

Повністю згодний з авторами статей М.П. Онищенком і В. Матяшем («День» від 18.03.2000 р.) , у переважній більшості згодний із розумними пропозиціями і думками С. Удовика і майже не згодний з Г. Голициною.

Для виправлення ситуації потрібна розумна, зважена державна політика уряду й активна, ефективна участь усієї української громади в розвитку української культури. І обов’язковою умовою тут має бути правило: «Не зашкодь іншим культурам». Некоректно сьогодні зіставляти рівні української і російської культур. Адже вони віками розвивались у нерівних умовах. Розвивати російську культуру, мову завжди було престижно, вигідно, безпечно. Українська ж культура та мова постійно пригнічувались, критикувались, заборонялись.

Щоб вирішити посталі проблеми, треба із широким залученням відповідних спеціалістів розробити, прийняти і постійно контролювати виконання законів для розвитку української культури і мови. Хто заважав депутатам, особливо націонал-патріотам, такі закони прийняти і реалізувати? Однак для цього треба самим працювати, а не говорити і обвинувачувати інших. Тоді б гарно оформлені українські книжки українських і зарубіжних авторів були на прилавках магазинів і за прийнятною ціною розкуповувалися вмить.

Виконавчій владі треба починати із себе і своїм прикладом утілювати закони в життя. Якою мовою будуть послуговуватись державні податкові службовці, коли пан Азаров не користується державною мовою? Не може вивчити чи не хоче? Чому? Ось де причини нашої біди. І це стосується багатьох державних службовців на всіх рівнях влади.

В Україні потрібна саме українська вольова влада, і тоді багато питань буде знято. На підтвердження цього наведу такий приклад. На початку 90 – х років за президента Кравчука у Львові майже всі російськомовні громадяни перейшли на спілкування українською мовою, навіть у побуті.

А тепер знову повернулося все на круги своя. Причина в невизначеній, незрозумілій політиці як місцевої, так і вищої влади в цьому питанні.

Не можу погодитися з С. Удовиком, який запитує, що робити з російськомовною Одесою. Вона стала російськомовною (як і інші великі міста) в результаті примусової русифікації. Я жив у п’ятдесятих роках в Одеській області, бував в Одесі, і майже всі там розмовляли українською мовою. Я вірю, що за умови розумної та зваженої політики держави через десятки років не тільки українці в усіх містах і селах будуть спілкуватися рідною мовою. І це буде вільний природній вибір!

Г. Голицина пише про полтавця і гуцула, які не порозуміються. А чому? Адже вони вивчали одну літературну українську мову. Інша справа, що їй (Голициній) цього хотілося б. Далі вона пише: «...тепер нам забороняють уживати рідні мови навіть у повсякденні». Хто, де конкретно забороняє? Такого вже давно немає в Україні, але, на жаль, є в Росії, де практично немає українських шкіл для мільйонів українців. Ось де ще одна причина того, що наша культура в такому стані.

Тому для кожного українця девізом мають бути слова М.П. Онищенка: «Я не помру, поки не буду розмовляти рідною мовою».

Іван ГУТ, Львів