Чому відлітають птахи?
Чи бачили ви хоч раз, як відлітають птахи у вирій? Як довго вони кружляють у піднебессі, роблячи коло за колом. Видовище, яке не може залишити байдужим. Орнітологи говорять, що у такий спосіб вони вибирають собі вожака. Лідера, який би повів їх у далеку дорогу. А мені здається, що, кружляючи над певною місциною, вони ще й прощаються з нами, зі своїм гніздом. Бо хтозна, яким буде той шлях... спочатку туди, а через півроку — назад?
Не знаю, як вас, а мене це завжди хвилює, зворушує та заворожує. Ще з дитинства. Бо на нашому обійсті, скільки пам’ятаю, жили лелеки. І ми їм давали імена. Називали братиками і сестричками. Пригадую, як ми з вітчимом, навесні, як тільки зійшов сніг, тягнули на стовп старе колесо від воза. Бо колишнє гніздо взимку зніс сильний вітер. Ось-ось мали прилетіти птахи і ми до їх повернення готували житло, точніше, фундамент для нього. Все інше мали робити самі птахи.
Знову ж таки, пригадую, як ми із сестрою вирішили якось утеплити лелече гніздо і поклали в нього стареньку мамину фуфайку. Але птахи відмовились від нашої допомоги і викинули її. І невипадково. У гніздобудуванні птахи сподіваються лише на свої сили, на свої дзьоби й ніжки. І навіть на крила. Якщо будете терплячими і спостережливими майбутньої весни, то в цьому самі переконаєтеся.
...А поки що наші птахи ще десь у дорозі. Вона справді неблизька — для одних — 1,5 — 2 тисячі кілометрів, для інших і до 5 — 6 тисяч набереться. А я ще досі чую їхні прощальні голоси. Щось чисто людське є у тих загадкових пташиних звуках. Тужливе й сумне. Бо несуть вони на своїх крилах печалі за рідним краєм, де народилися, виросли і стали на крила. Тому і летять так повільно. Тим більше, що для багатьох це перша дорога у невідомий край. Залишається лише сподіватися, що назад вони обов’язково повернуться. Живими і здоровими і ми їх будемо чекати.
А згадав я цю картину прощання з птахами невипадково. Щось подібне пережив недавно на Закарпатті, у Мукачевому. І було це на залізничному вокзалі, який нагадував мені величезне пташине царство. Стільки людей буває тільки влітку на київському вокзалі. Спочатку мені подумалося, що тут має відбутися якийсь мітинг, тим більше, що знов запахло у повітрі виборами. Але ж чому так багато дітей — більше, ніж дорослих? Причому різного віку — від немовлят до школярів старших класів.
Але тут же я дізнався, що осінь на Закарпатті, так само як і в сусідніх західних областях, — пора міграції людей на заробітки за кордон. На схід, здебільшого в Росію, і на захід — у різні країни Європи.
Неможливо передати словами ті хвилини прощання стареньких батьків із дорослими дітьми та маленьких діток, у свою чергу, з батьками. Довкола стояв неймовірний галас і ще — сльози... І в дорослих, і в малих... І були це далеко не сльози радості. Швидше за все — сльози розлуки.
Впала в око така сцена: уже немолодого батька, наче пташенята, буквально «обліпили» семеро дітей. Кому не дісталося місця на руках, на спині та шиї, притулилися до ніг. А один синочок, років мабуть п’ять — шість, присів на батькові ноги і про щось своє думав. А тато усім обіцяв, що скоро приїде. Заробить багато грошей і повернеться. Обов’язково повернеться.
— Ти ж не забув, який розмір шапки у Сашка? 52! А у Василька — вже 54! — вкотре нагадувала чоловікові дружина і якось так несміливо тулилася до його щоки.
А поряд бабуся просила одного з від’їжджаючих, аби він розшукав у Португалії її сина, від якого уже два роки немає звістки... Повірте, чомусь так сумно зробилося на душі, так боляче. До крику боляче було дивитися на цих діток, які уже не перший рік живуть хто без батькової, а хто без маминої ласки. А то й без щоденної уваги обох. Бо в кращому випадку батьки (кому ближче і обставини дозволяють) навідуються у рідні краї двічі на рік, здебільшого на Різдво і на Паску. І ще на Храм. У селах це свято є третім за значенням.
«Скільки ще років наші діти будуть їздити на ті прокляті заробітки?» — не в одній розмові доводилося чути це запитання, на яке, на превеликий жаль, ніхто не може дати відповіді, — передусім, на державному рівні. Тоді про який захист, про яку гарантію безпеки може йти мова в такій ситуації? По суті, люди кинуті за межами країни на призволяще, так, як ті птахи змушені сподіватися лише на себе. Отож ті заробітки і справді є «проклятими» для багатьох сімей. Бо дістаються ті долари і євро ой як нелегко. І там, за кордоном, від фізичного і морального приниження, від антисанітарних умов проживання та неякісного харчування, і тут, в Україні, ті заробітки роками тримають близьких і рідних у постійному моральному і психологічному напруженні. Як дамоклів меч висить запитання: «Чи живий?» Бо надто скупою і сумною є статистика про тих, хто загинув за кордоном на заробітках. Лише найбільш кричущі факти стають публічними. Решта — трагічно гинуть, а чи помирають в умовах повної ізоляції — інформаційної та медичної. Як говориться, нелегально жив і працював, нелегально й помер. Або пропав безвісти. І це у 35 — 40 років. Саме такий середній вік тих, хто не повертається живим із тих заробітків.
А що Україна? Влада в основному тільки фіксує ті страшні смерті на чужині своїх синів і дочок. А оплакують їх тут — рідні. Так склалося, що навіть повного і точного обліку українських заробітчан немає. За однією статистикою, їх п’ять мільйонів, за іншою — сім. Плюс-мінус мільйон? Ніби мова йде не про людей, а про якийсь штучний товар на оптовій базі. Орнітологи і ті намагаються бути більш точними при обліку птахів, що вертаються із вирію, — а тут же люди. Наші люди, які не від хорошого життя, не від лютих морозів, як птахи, мігрують у далекі краї, де розраховувати на тепло і затишок доводиться не всім.
