Чи можна поділити історичний спадок?
Коли на побутовому рівні заходить мова про справедливий поділ сімейного матеріального спадку, нерідко між спадкоємцями виникають певні суперечки, які дуже часто вирішуються в суді. А чи й вирішуються? Адже, незважаючи на рішення суду, спадкоємці-родичі найчастіше залишаються кожен зі своєю думкою (в їхніх очах — найсправедливішою), незадоволені. Кожна держава, як і сім’я, також має певний спадок, накопичений багаторічною працею її громадян, не тільки матеріальний, а й історично-інтелектуальний. Звісно ж, цей спадок залежить від історичної ширини та глибини нації в часовому вимірі, а також розуміння важливості його в житті суспільства. Однозначно можна стверджувати, що історична пам’ять — спадок — є стрижнем як самого суспільства, так і об’єднавчим чинником державотворення. Без історичної пам’яті нація перетворюється в нікчемний натовп, який об’єднує хіба що те, як добути матеріальні блага, як їх розподілити й спожити. При всій важливості справедливий поділ матеріального спадку, можливо, й є вторинним, чого не можна сказати про поділ нематеріального — історичного духовного спадку країни, — зокрема історії Київської Русі для України. Безумовно, вже навіть сама назва нашої країни — Україна — в цих перипетіях не виняток. Ба більше, ці історичні суперечки між Україною та Росією набирають все глибшого, ширшого й, можна сказати, антагоністичного характеру.
До 1991 року був Радянський Союз, тож питань про незалежність історичної спадщини Київської Русі не виникало, бо вона там була, так би мовити, колективною й... нічийною. Точніше, апріорі вважалось, що номінально Москва має такі ж права на цю спадщину, ба навіть більше, ніж законний автохтонний спадкоємець — народ Київської Русі, тобто українці. Але після 1991 року точка зору, а головне — ставлення до культурно-історичного спадку Київської Русі та права на нього набрало гостроти. Адже «мать городов руських» — Київ — залишився за кордонами Росії, й Україна вряди-годи спроквола, невпевнено почала висловлювати законне право на цей спадок. За такої ситуації сучасним росіянам — дітям, школярам, студентам та й просто пересічним громадянам держави — стало вкрай важко пояснювати історію Росії, корені якої чомусь (!) — за межами їхньої держави, тобто в Києві. Тож не випадково в підручниках з історії Росії про Україну говориться, що це — «часть России, которая, в силу определенных обстоятельств, временно (! — М. Ф.) находится за пределами последней». «Виводячи «царське коліно» від Володимира Мономаха та інфших князів київської епохи, зусиллями яких буцімто творилася державність Москви, її ідеологи обґрунтовували право на спадщину Київської Русі» (Володимир Ричка «Київська Русь: чия спадщина?», стаття у книжці «Дві Русі»). Надалі було створено цілу шерегу теорій, які пояснювали цей взаємозв’язок. Після розпаду Радянського Союзу російські історики, політики, політологи, політтехнологи та ієрархи Української православної церкви Московського патріархату почали (точніше, продовжили) пошук доказової бази права на спадок Київської Русі, який не припиняється й до сьогодні.
Паралельно й суголосно з науковцями-істориками нинішні політики керівної ланки Росії теж ні на мить не припиняють роботи із повернення України в лоно новітньої російської позірно — ліберальної імперії з «керованою демократією». Дії влади з фальшуванням історії Русі, а значить, навернення України до вже «оновленої» формації імперії мають багатогранний та багатоплановий характер. Формально все відповідає засадам Договору між Україною та Росією 1997 року про дружбу й співробітництво, а фактично маємо заяви перших осіб Росії, що «Україна — навіть не держава», постійне позиціонування Росії щодо України з винятковою зухвалістю, нахабством та зверхністю, що, на додаток, має шалену підтримку представників п’ятої колони України, у її меншовартісних («уничижительных») проявах.
Як влучно висловилася пані Івшина під час спілкування зі студентами в Острозькому університеті: «Усе своє (історичне. — М. Ф.) треба забирати собі, включити його в наше освітнє поле, вивчити, з тим, щоб бути досконало озброєним історичними знаннями у відстоюванні права на свою історичну спадщину», бо «Україна знову фатально втрачає час тоді, як Росія повертається до звичної роботи — «собирания земель» (Аліса Гордійчук, Юлія Яручик «Жодного шансу деградації!», «День» №13-14 від 27—28 січня 2012 р.).
Можна однозначно стверджувати, що політика Росії в претензіях на історичну спадщину Київської Русі не має альтернативи. Чому? Та тому, що, відмовившись від цих претензій, вона таким чином вибиває з-під своїх ніг наріжний камінь власної імперської державності (виникає законне запитання — звідки ж виникла Росія?) і таким чином спростовує всі попередні теорії про виникнення Великоросії. Звісно, пошук витоків своєї державності веде кожна країна, тому що це — основа власної ідентичності, способів самоствердження у світі заявити світові про себе. Тому марні надії деяких наших істориків щодо написання підручника спільної історії народів Росії, України та Білорусі. У цих діях не може бути історичного порозуміння, тому що Росія (як влучно сказала пані Пахльовська) не терпить і не сприймає іншості, а звідси випливає автоматично незмінний поділ — на підкорювачів та підкорених, на рівних і «рівніших». Адже «іншість» передбачає насамперед демократію та рівність взаємовідносин, чого ми не бачимо (переконаний, не побачимо ще довго) у взаємовідносинах Росії з оточуючим світом, зокрема — й з Україною. Це триватиме доти, доки Росія не змінить свою матрицю державотворення, сучасний путінізм.
Повертаючись до заголовка статті, можна стверджувати, що запитання «Чи можливо поділити історичний спадок?» — риторичне. Тобто в ньому — сама відповідь. «Той факт, що сучасна Росія запозичила історичну назву України, є лише ознакою престижності імені Русі. Часто керівники тих країн, які вважають, що їм не вистачає своєї історії, намагаються привласнити чужу, більш авторитетну і шановну» (О. Палій «Слон з амнезією на європейській шахівниці», «День» №25 від 14.02.2012 р.).
Захопливо-цікава пропозиція всесвітньо відомого аксакала-політика — пророка майбутнього Європи — пана Бжезинського щодо перенесення штаб-квартири ПАРЄ до Києва (І. Капсамун «Велика цивілізаційна ідея», «День» №25 від 14.02.2012 р.) є прекрасною ілюстрацією розуміння і ствердження глибини та неоціненності історичного минулого України — Київської Русі — власне як для України, так і всієї Європи. Загалом, підтримуючи певний песимізм П. Кралюка у здійсненні цієї ідеї на тлі похмурих реалій сьогодення, все ж хочеться вірити, що Україна, мов той бігун-стаєр, тільки набирає швидкість на історичній дистанції, фініш якої — європейські цінності, демократія та цивілізація, а нинішні політичні негаразди — відпадуть і відійдуть, як день приходить на зміну ночі.
