Чи потрібна країні «оксамитова українізація»?

Шановна редакціє!

Згоден з автором публікації «Провінційні перегини» («День» від 23.11.99), оскільки про проблеми російськомовних співгромадян знаю не з чуток. І проблеми ж рукотворні, пов'язані з намаганням певних політичних сил максимально обмежити російську етнічну і культурну присутність в Україні. Розгорнули такий собі експеримент духовного оскоплення інородців, примусово заганяючи їх у прокрустове ложе дискримінаційного мовного законодавства. При цьому не дуже переймаються можливими наслідками ризикованого експерименту. Забуваючи про те, що мовна проблема має небезпечну властивість трансформуватися у політичну.

Виникнення в Україні останнім часом російських товариств і общин, помітна тенденція до самоорганізації російськомовних співгромадян для захисту своєї культури і громадянських прав — така реакція у відповідь на «оксамитову українізацію».

Викорінювання в Україні російської культури не буде благом для нащадків. Не секрет, що колишні союзні республіки приречені на безстрокове сусідство та економічне партнерство, яка б «незнана сила» не тягла їх у західні структури. А мовні, митні та інші бар'єри лише ускладнюють ефективну співпрацю. Ні до чого народам ця штучна несумісність...

Нині Президент України спілкується зі своїми партнерами з близького зарубіжжя аж ніяк не івритом і навіть не популярною англійською. Високі сторони, які домовляються, поки що чудово розуміють одна одну і без перекладача. Навіщо ж відмовляти у цій зручності прийдешнім поколінням, панове українізатори? Адже вони вам за це не подякують. А за нинішніх масштабів та ударних темпів українізації у російської мови в Україні незавидна перспектива.

Закликав би керівництво держави відродити традиційну двомовність як духовне багатство, яке потрібно берегти і примножувати.

З повагою і побажанням творчих успіхів,

Н.А. ПАРШЕНКОВ Київ