Чи треба підпалювати будинок, щоб підсмажити яєчню?
У липні минулого року Конституційний суд України визнав прийнятий Верховною Радою Закон «Про ратифікацію Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин» таким, що не відповідає Конституції України. Це перший в історії України випадок визнання неконституційності закону про ратифікацію міжнародного договору. Особливу пікантність ситуації додає той факт, що підписання і ратифікація цієї Хартії — одна з умов перебування України в Раді Європи.
Причини цих подій криються не в самих відносинах України і Ради Європи, а у внутрішньополітичній ситуації в Україні. Незалежна Україна — поліетнічна держава: у ряді регіонів компактно проживають угорці й словаки (Закарпаття), румуни й молдавани (Буковина і Бессарабія), росіяни (Крим, Причорномор’я, Схід України та великі міста центральної й навіть західної України), а також татари, які повертаються в Крим. Усього ж в Україні проживають представники майже 100 національностей. Етнічна ситуація в Україні багато в чому схожа із ситуацією в інших багатонаціональних державах — Бельгії, Швейцарії, Канаді та інших. А от методи вирішення етнонаціональних проблем в Україні кардинально відрізняються від методів, застосовуваних у багатонаціональних країнах Європи і Північної Америки.
В Україні в ситуації поліетнічного суспільства старанно реалізовується модель побудови моноетнічної держави. Це виявляється в адміністративному скороченні шкіл з неукраїнською мовою навчання, у примусовому переведенні вищої освіти на українську мову, у контролі за мовним режимом телерадіокомпаній, у намірах встановити підвищені ставки оподатковування для неукраїномовної друкованої продукції і навіть у спробах ввести штрафи за використання недержавної мови.
По суті, у культурно-мовній та етнонаціональній політиці України зараз зіштовхнулися два підходи: поліетнічний, котрий відстоює різноманіття українського суспільства, і моноетнічний, котрий виходить з курсу на асиміляцію населення, яке не належить до українського етносу. Прихильники поліетнічної моделі, не маючи реальної можливості впливати на прийняті державні рішення в мовній сфері, обрали тактику відстоювання прав і свобод громадян шляхом впровадження в Україні європейських правових підходів до рішення культурно-мовних проблем. І в грудні 1999 року їхні зусилля увінчалися першим великим успіхом: після трирічної боротьби вдалося домогтися ратифікації українським парламентом Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин.
Будучи досить компромісним, Закон про ратифікацію Хартії не зазіхав на державний статус української мови і фактично не давав ніяких нових прав мовам національних меншин. Але він був могутнім законодавчим бар’єром на шляху подальшого поглиблення культурно-мовної дискримінації. Саме тому націонал-демократи сприйняли ратифікацію Європейської Хартії як трагедію.
Після ратифікації Хартії боротьба проти неї не припинилася. Міністр закордонних справ Борис Тарасюк відмовився передавати ратифікаційну грамоту Хартії в Страсбург, а супротивники її введення в Україні направили звернення до Конституційного суду з вимогою визнати Закон про ратифікацію Хартії неконституційним.
Конституційний суд не зважився зазіхнути на зміст європейського правового документа. А підставу для скасування Закону про ратифікацію Хартії було створено штучно, за рахунок зміни норми закону, що визначав порядок післяпарламентської процедури оформлення міжнародних договорів. Суть в тому, що з моменту проголошення незалежності України і до липневого рішення Конституційного суду в Україні діяла американська практика укладення міжнародного договору: глава держави його підписував, Парламент ратифікував, а глава Парламенту скріплював акт про ратифікацію своїм підписом. Але 14 липня 2000 року Конституційний суд оголосив, що закони про ратифікацію міжнародних договорів повинен підписувати не голова парламенту, а Президент, уточнивши при цьому, що закони про ратифікацію, не підписані Президентом, є неконституційними.
Це рішення Конституційного суду було поширено абсолютно на всі міжнародні договори, укладені і ратифіковані Україною. Щоправда, конкретне рішення про скасування міжнародного договору було прийнято тільки щодо Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин під тим приводом, що по інших міжнародних договорах звернень до Конституційного суду не було. Але прецедент був створений, і ним одразу скористалися супротивники скасування смертної кари: через тиждень, 21 липня 2000 р., до Конституційного суду надійшло звернення з вимогою визначити конституційність ратифікації Протоколу № 6 про скасування смертної кари, котрий був ратифікований парламентом і оформлений відповідно до тієї ж процедури, що і Європейська Хартія.
У такий спосіб в Україні був створений і успішно випробуваний механізм позапарламентської денонсації міжнародних договорів. За станом на вересень 2000 року абсолютно всі закони про ратифікацію Україною міжнародних договорів підписані не Президентами, а головами Верховної Ради. І та обставина, що рішення Конституційного суду діє не тільки у відношенні договорів, ратифікованих після його оголошення, а поширене абсолютно на всі договори, означає, що будь-який закон про ратифікацію міжнародного договору в будь-який момент може бути оголошений неконституційним. Існуючий фактор раптовості в скасуванні дії будь-якого міжнародного договору здатний викликати недовіру до України у всіх закордонних партнерів. Залишається лише здогадуватися, як відтепер іноземні держави та міжнародні організації будуть будувати свої відносини з нашою державою, яка в один момент перетворила фундамент своїх міжнародних відносин на хиткий пісок.
По суті, супротивники введення в Україні європейських норм прав людини в культурно-мовній сфері заради реалізації своїх політичних устремлінь зруйнували фундамент усієї міжнародної договірно-правової бази України, подібно до того джентльмена, який підпалив будинок, щоб на цьому вогні підсмажити собі яєчню.
З огляду на те, що у Конституційного суду не було ніяких заперечень ані по змісту Закону про ратифікацію Європейської Хартії, ані по процедурі голосування при його прийнятті, а підставу для його скасування було знайдено в післяпарламентській процедурі оформлення цього Закону, то ніщо не заважає зараз Президенту підписати прийнятий парламентом Закон про ратифікацію Хартії вже відповідно до вимог Конституційного суду. І в такий спосіб забезпечити виконання одного iз зобов’язань України перед Радою Європи. А заодно і створити прецедент вирішення подібних проблем у випадку виникнення питань стосовно всіх інших міжнародних договорів України.
Втім, можна зробити і більш «м’який» хід: оскільки стаття 22 Конституції України не дозволяє при прийнятті нових законів звужувати обсяг існуючих прав та свобод громадян, Президент може подати на повторний розгляд Парламенту закон про ратифікацію в тій самій редакції, в якій він вже був прийнятий Верховною Радою України.
ВІД РЕДАКЦІЇ:
Публікуючи лист народного депутата Володимира Алексєєва, «День» запрошує експертів і читачів висловити своє бачення методів рішення етнонаціональних проблем в Україні, в тому числі і законодавчого забезпечення культурно-мовних прав національних меншин.
