Чи це шляхетно – в ім’я дітей красти у внуків і правнуків?

Коли їхав на Полісся, то не ставив собі за мету вивчити, кому найбільше пощастило під час «бурштинової лихоманки». Знаю, що з’явилася чимала кількість мільйонерів, але це вже проблема фіскальних органів. Більше мене цікавив морально-етичний аспект проблеми. Бо колись я писав про донецькі копанки і, зізнаюся, тоді не без гордості зробив категоричний висновок: на Західній Україні подібне калічення рідної землі неможливе. Мушу тепер визнати, що помилявся. Край високої національної свідомості та героїв УПА виявився безсилим проти людської зажерливості. То які ж механізми поступової втрати контролю над власними вчинками? Не претендую на глибокий аналіз, але дещо таки дослідив. Можливо, наступникам вдасться зробити більше. А що займатися цією проблемою доведеться — не маю жодного сумніву. Доведеться навіть тоді, коли закінчиться весь бурштин. Бо епідемія злодійства на цьому не припиниться. Накатані схеми запрацюють в інших місцях.

Про масштаби лиха говорить така деталь. Розшукав по інтернету кілька телефонів працівників лісового господарства. І ось телефоную молодому лісничому: чи не дасте на кілька днів план лісових насаджень, щоб я міг краще орієнтуватися в лісі? Поверну неодмінно — слово колеги. А той відповідає: «Бурштин збираєтеся добувати? Тоді беріть нас у долю, інакше допомагати не будемо!» Уявляєте — казати таке зовсім незнайомій людині та ще й по телефону. Вже це говорить про чималі масштаби добування бурштину і про відсутність страху. А що ж тоді стримує заробітчанське цунамі? Там, де «старателі» розігналися не на жарт, їх трохи гальмують силовики — поліція, Національна гвардія тощо. Але всі, з ким мені довелося розмовляти, стверджують, що силовики «в долі», а якщо не вони самі, то їхнє начальство. В інші варіанти люди категорично не хочуть вірити.

Минулої весни я спілкувався з чільними працівниками лісового господарства України — як чинними, так і пенсіонерами. Вони кажуть, що найкращий спосіб зменшення масштабів видобування бурштину — це узаконення його. Тобто людина повинна платити встановлений відсоток із заробленого у бюджет. А головне — позасипати й позарівнювати ями, зробити місцевість придатною для посадок молодого лісу. Бо інакше виходить так: територію знищили, рівень радіації підняли, самі збагатилися й... втекли. Хоч би те, що росло на місці «бурштинових» ділянок, давали лісівникам своєчасно зрізати й реалізувати! Хоч би яка копійка була лісництвам на пальне та на забезпечення нових лісопосадок. Але ж ні, зрубають цілком здорову сосну і починають вгризатися в землю. Через деякий час бачать, що вона й на землі заважає. То поріжуть її так, що вона вже ні на що не придатна. Про це мені з болем розповідав колишній лісівник, якого пам’ятаю ще 10-річним хлопчиком. Навіть трохи листувався з допитливим школярем, тому добре вивчив його характер. Таких затятих природолюбів, як Сергій, серед поліщуків одиниці. Але й він не встояв — вимушений був податися на «бурштинові» заробітки. Бо треба ж якось годувати чотирьох дітей! А ще якось мимоволі проговорився про заробітки свого сина літній «свободівець»... Тобто ні екологічна, ні національна свідомість у розпал бурштинової лихоманки вже не стримують. Щоправда, вищезгадані люди заробляли по мінімуму й у жодні злочинні схеми не встрявали.

А зараз поговоримо про поліських бабусь. Про тих бабусь, з яких бурштинові старателі — ніякі. Прикро, але ягід та грибів з тих загиджених людиною місць їм вже збирати не доведеться. Бо рівень радіації суттєво зросте — сама людина підніме на поверхню ті радіонукліди, які три десятиліття дощами змивалися в нижні шари ґрунту. А було ж колись чорниці! З ностальгією старенькі розповідали, що в радянські часи деякі збирачі мали по 40 тисяч радянських карбованців на книжці. За чорницю, брусницю, журавлину, білі гриби, лисички... Все воно з крахом СРСР пропало, але ж які масштаби заробітків були, яка віра в потенціал рідного краю! А тепер і на шматок хліба не заробиш... Бо якщо й зберуть бабусі дещицю, то ніхто у них радіаційного не купить. Або ж доведеться їхати в Київ і брехати, що чорниця не з  Полісся, а з Карпат. Так що недолуго господарюють нині поліщуки: дороги не латаються, нові садки й школи не відкриваються, все йде в кишені беручким і найхитрішим. Чесні знову в програші. Думаєте, це не вплине на інші регіони та на інші сторони життя українців?

***

Були, щоправда, й приємні моменти. Одна молода християночка розповідала, що віруючі хлопці з її села спочатку теж почали видобувати бурштин. Але потім пресвітер сказав, що рідну землю калічити не можна, й вони припинили. Поїхали на заробітки в Польщу. Та й ця молода дівчина вже їздила «на теплиці» в сусідню Білорусь. Дожилися українці! Вже в Білорусь їдемо, як колись в Америку чи в Канаду. А що поробиш, коли на рідній землі господарювати не вміємо? Може б, столичним документалістам варто поїхати в ту поліську глушину й познайомитися із справжніми християнами? Фільм зняти про найстійкіших... Бо й серед християн, схоже, стався розкол. Є такі, що вже готові красти у своїх нащадків. Щоправда, готові при цьому набагато більше молитися. Інтелігентна  жінка із Сарн розповіла мені про свою родинну трагедію. Невістка пішла від її сина, бо він, як віруючий, не хотів займатися бурштином. А грошей в родині не вистачало... Отже, навіть в християнському середовищі не всі однаково ставляться до Божих заповідей. Тому вважаю, що християнські конфесії  України повинні офіційно визнати, що є проблема МАСОВОГО порушення українцями заповіді «не вкради». І якось крок за кроком християнізувати націю. Облишити  нікому не потрібні ритуали і вчитися поширювати християнські цінності. А ще церковні ієрархи повинні чітко усвідомити: великий гріх — релігію любові та милосердя перетворювати на релігію порятунку власної шкури... Надто вже комічно виглядає прославляння Творця в той час, коли ми, ледь не консенсусом, приступили до максимального плюндрування рідної землі. А він же нам свого часу украяв її так щедро! Саме для щастя нашого, а не для нищення.