Чи варто визначати міру патріотизму за довжиною і формою носа?
Коли якийсь галасливий недовчений молодик на мітингу чи у телестудії репетує: «В усіх наших лихах винні чужинці!», — то це хоч і ненормально, але бодай зрозуміло — молоде, дурне, начиталося російських чорносотенних текстів у інтернеті і переносить їхні ідеї на український ѓрунт. Але коли львівський професор Степан Трохимчук заявляє: «Українська нація та її держава у небезпеці! Управляти нею, а, значить, грабувати її та плюндрувати, рвуться чужинці, які хочуть використовувати нас і наші багатства у своїх шкурних інтересах та інтересах своїх закордонних хазяїв», — а потім додає, що чи не головний ѓандж Юлії Тимошенко та Віктора Януковича у тому, що «вони ж являють собою найбільш агресивні кола деяких діаспор, діди й батьки яких організовували голодомори та криваві оргії над українськими патріотами, душили незалежницький дух і прагнення українців до волі», то тут і слів немає. Приїхали, як то кажуть. Але ж це не все — виявляється, «щоб вийти із цієї загрозливої ситуації та уникнути великої крові, потрібно, щоб державу очолив сильний лідер, український патріот, українець із діда-прадіда, для якого українство, його мова й культура є родовою притаманною ознакою, а не тимчасово набутим блефом». Бо ж «українській нації потрібен рідний батько, а не вітчим чи мачуха» (саме так називається стаття професора Трохимчука у «Дні»).
Як усе просто! Чужинці обов’язково до чогось рвуться, щирі українці з діда-прадіда мають на своєму боці всі чесноти, «деякі діаспори» організували свого часу голодомори, а «справжній батько» поведе титульну націю до перемог. Тільки от такі «прості» рішення насправді з наукового погляду є суто міфологічною конструкцією, а під оглядом історичної практики ХХ століття — чимось надзвичайно небезпечним. І чому це, цікаво, до переліку чеснот «сильного лідера, українського патріота, українця з діда-прадіда» не включені хороша освіченість, меткий розум і висока моральність? Бо ж «сильний лідер» без цих якостей — це не «батько нації», а її могильник...
Ні, звичайно, заперечувати цілий ряд наведених професором Трохимчуком фактів жоден сумлінний дослідник не стане — від того, що чимало (якщо не більшість) тих, кого звуть олігархами, не є етнічними українцями до того, що єврейські прізвища відверто домінують серед прізвищ керівників чекістських структур Радянської України першої половини 1930-х років (досить узяти, скажімо, до рук книги професора Юрія Шаповала, щоб переконатися в останньому). Речі, на перший погляд, однозначні, але ж якщо зіставити їх із іншими фактами — скажімо, з інтенсивністю нищення у 1920-х — 1930-х роках чекістами-євреями сіоністського підпілля в Радянській Україні (яке мало на меті належне виховання молоді й організацію нелегального виїзду до Палестини), то картина набуде зовсім іншого забарвлення і перестане бути однозначною. А якщо ще й відкрити спогади тих, хто вижив у ЃУЛАЃу, то практично у кожного ми знайдемо твердження, що одними із найстрашніших начальників та охоронців у тій табірній системі були українці — то що, можна на основі цього виводити формулу: «Злочини сталінського режиму мали головною своєю опорою українців»? Чи справа у чомусь іншому?
Власне, і з великим бізнесом проблема, як на мене, в іншому. Той бізнес (як і будь-який) зародився ще за радянського часу, у середовищі, з одного боку, «цеховиків», з іншого — «комсомольців». Потім до нього долучилися й «червоні директори» — хто був меткішим. Від початку надто багато в ньому було й організаційно, і психологічно замкнено на Москву. І от Україна стала незалежною, потім вийшла з «рубльової зони», потім створила власну фінансову систему, потім налагодила так-сяк прямі зв’язки із закордоном поза Москвою (і то не завжди)... Чи стали від того бізнесмени українцями, чи почали вони шанувати українську культуру, користуватися у побуті українською мовою і — головне! — дбати не тільки про інтереси власної кишені, а й про національні інтереси? Абсолютна більшість, на жаль, — ні. А як могло бути інакше, коли вони вступали у бізнес-середовище з певним уже до цього сформованим мікрокліматом? Отож мій знайомий «діловар» у середині 1990-х схарактеризував ситуацію афористично, хоч, може, й занадто різко: «Коли хтось стає бізнесменом, він перестає бути українцем». А йшлося-бо не про Донбас, а про Західну Україну...
Власне, сьогодні головна проблема України в цьому плані (як і будь-якої постколоніальної держави) — це те, який тип капіталу у ній домінує. Скажімо, наразі ВВП Польщі десь учетверо більший за український, хоча у недалекому 1990 був удвічі менший. Кількість багатих людей в обох країнах начебто мала бути хоча б приблизно адекватною загальному обсягу ВВП і стану економіки. Проте насправді не так. У Польщі значно менше мільярдерів і мільйонерів, аніж в Україні, але водночас і менше злидарів. І не тільки пропорційно до кількості населення, а і в абсолютних цифрах. Що це означає? У Польщі домінує капітал національний, в Україні — компрадорський. Головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає у тому, що внаслідок діяльності і приросту першого багатшають країна та її громадяни, другий же зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних із збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу. Перший росте не лише за рахунок зростання експорту, а і (головним чином) за рахунок наявності масового внутрішнього платоспроможного попиту. Для другого ідеал — це великі (і сховані від держави) гроші за експорт низько-технологічної продукції плюс специфічне населення з пріоритетами на кшталт «багато пива та видовищний футбол». І якщо не витіснити компрадорський капітал на маргінес, країна на тривалий час залишиться на низькому рівні економічного, політичного і культурного розвитку. Ба більше: вона може «випасти» у соціально-історичну «прірву», у так званий «четвертий світ», де йдеться вже не про наздоганяльний щодо передових країн розвиток, а про збільшення дистанції, яка відділяє цю державу від нормальних країн.
Ось за цими критеріями рорізняється національний капітал від хижацько-компрадорського, а не за формою носу і прізвищем його власника.
А тепер — про головне. «Нас у державі понад 80%», — наголошує професор Трохимчук. Нас, себто власне українців. Може, й понад 80%, хоча під оглядом наукових критеріїв можна оперувати цифрою у 78,7%, — її дав нам всеукраїнський перепис 2001 року. Цифра справді солідна й дає підстави вважати Україну наближеною до моноетнічної державою з національними меншинами. Але ж — увага! — у цьому переписі формулювання етнічної належності громадянина ѓрунтувалося на одному-єдиному чиннику — на його самовизначенні. Іншими словами, українцем є той, хто захотів і вирішив бути українцем, і якраз саме їх — тих, хто зробив вільний вибір без будь-яких пільг, отриманих за нього, — в Українській державі сакраментальних 78,7%.
Уявляєте, якщо добре понишпорити, скільки «чужинців» туди записалося?
З іншого боку, хіба мало персонажів із прізвищами на «-ко», «-чук» та «-ів» під час перепису назвали себе росіянами?
Але насправді таким і тільки таким може бути у сучасному світі принцип етнічного самовизначення та національної належності. А якщо в основі української нації й лежить принцип крові, то лише у плані готовності пролити свою кров за вільну Україну. До речі, це чудово розуміли ще за часів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, і не випадково відтоді й донині вся пісенна Вкраїна плаче за славним козаком Морозом-Морозенком — уродзоним шляхтичем Станіславом Мрозовицьким, а політики та інтелектуали слушно пишаються Конституцією гетьмана Пилипа Орлика, батько якого був чехом-католиком, мати ж — із родини православної, але, за деякими даними, Малаховські були вихрестами... Та й у наші дні — хіба не вбивство персонажами з гарними українськими прізвищами такого собі Георгія Гонгадзе сколихнуло всю країну?
Тому навряд чи буде плідним пошук «чужинців» під власним ліжком чи в генеалогії претендентів на високі державні посади. Їхні чесноти та вади вимірюються іншими критеріями, серед яких, звичайно, належність не просто до поля української культури, а включеність у найвищі, професійні щаблі цієї культури. Бо ж етнографії тут замало, і на президента справді треба вчитися — в тому числі й володінню «духовним мечем» високої культури. А «батька» українцям не треба — он білоруси давно вже його мають, то чи стала від того сильнішою білоруська нація, чи знайшла вона себе? І чи не краще змусити владу, нарешті, діяти за чіткими правилами і в інтересах мільйонів громадян, а молодих лідерів, яких немало висувають і ще висунуть події ближчого часу, — докладати свої сили до всебічної національної модернізації?
