Чи є в нас державники?
На вулицях Києва рекламні стенди сповіщають: «Здолаємо руїну — врятуємо Україну!» Так, нинішнє становище країни цілком підходить під визначення руїни, яку не один раз переживав український народ у своїй історії. Але особливість нинішньої в тому, що вона може стати останньою, за нею залишиться територія з мурованими парканами, де вже не буде й простору для відродження.
Після проголошення незалежності настав той час, коли ми отримали можливість розбудовувати власну державу, втілювати мрію в життя. І населення палко вітало ці зміни. Але що ж це за розбудова держави, коли створені поколіннями наших трудівників підприємства раптом перейшли у приватну власність з рахунками в іноземних банках? І сьогодні лише 20 відсотків з величезного народногосподарського комплексу перебуває у державній власності. І що ж це дає? А те, що у нас на суспільні потреби хронічно не вистачає грошей.
Звичайно, перехід на ринкові відносини вимагає знань і зусиль, та у нас обрали найлегший варіант: підписано — і, хай їм грець, тепер новим власникам думати про сировину, виробництво, збут готової продукції. В селі ж це призвело до занепаду навіть тих колективних господарств, які мали всі умови для вирощування високих врожаїв, утримання значного поголів’я худоби. І тут знайшлися майстри, які вторували дорогу за кордон і залишили пустки на місці машинних парків і тваринницьких ферм. Вир приватизації, вигідних угод, несподіваного збагачення захопив багатьох, проник в органи державної влади. Значна частина економіки стала «тіньовою», від неї ніяких податків до бюджету не надходить. Багато хто з господарників намагається безуспішно довідатися про стратегію розвитку країни. А звідки ж вона візьметься, якщо немає кому виявити державницький підхід до її створення. Корупція, незадовільна робота судів, міліції, прокуратури не впали на нас зненацька, вони теж починалися з різних нововведень, однак не знайшлося нікого, хто б замислився, а як вони позначаться на інтересах держави, чи приведе все це до підвищення ефективності роботи чи до різних перекручень, втрати контролю, негативних явищ з непередбачуваними наслідками. І вони, ці наслідки, не забарилися.
Зараз у нас багато говориться про Європейський вибір, про інтеграцію в європейські структури. Але ж щоб інтегруватися, треба знати, з чим іти до інших країн, що ми маємо для них привабливого. Тобто, ми спершу повинні стати самими собою, звернутися до своїх цінностей, надбань, показати їх людям. І своє минуле мусимо оцінювати з точки зору української державності. Недавно країна відзначила 75-річчя Голодомору, прагне довести відомості про цю трагедію до світової громадськості, урядів і парламентів на всіх континентах. Та знайшлися недоброзичливці у нашому домі, які взялися рахувати вартість спорудженого в Києві пам’ятника жертвам Голодомору, в деяких областях з боку місцевих органів влади відчувався спротив цим заходам. Ось до чого веде духовний занепад суспільства, відсторонення від патріотично-виховної роботи, забуття моральних норм і правил.
То з чого б треба починати, щоб зупинити спустошення на нашій землі та справді взятися за розбудову держави? З визначення того, що і для кого ми будуємо. Серед розмаїття ідеологій, які прийшли на зміну однієї, комуністичної, треба бачити прогресивні, — ті, що дають людям наснагу і впевненість у своїх силах. Це справжня наука — розрізняти й розкривати зміст сучасних ідеологій. Для цього є інститути, колективи дослідників, вчені. Проте безперечним є одне, і воно закріплене в нашій історії, в працях духовних світочів і провідників — основою нашої державницької ідеології має бути національна ідея, будівництво національної держави українського народу.
