Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Чи знадобиться нашим нащадкам «мовна» історія?

Кожен острівець українського світу за межами держави має знайти місце в наших серцях
29 липня, 14:56

Пригадую цікаву зустріч з острівцем «українського світу» в безмежній красноярській тайзі. Сталося це у селищі Ідринське влітку 1982 року, коли в одному з місцевих магазинів несподівано для себе почув... українську мову. Було щось сім чи вісім покупців різного віку — дітей та дорослих. Між собою розмовляли українською, а до продавця зверталися російською. «Ви, мабуть, з України? — запитав я. — Ні, тутешні». І назвали якесь невеличке село у тайзі. Мало того, виявилося, що не всі вони були українцями за походженням — у тому гурті переважали мордвини та німці. Отакої... То виходить, що українська може бути мовою міжнаціонального спілкування за тисячі кілометрів від України? А причина проста: українці були першими, хто корчував тайгу і заснував це село. Здається, ще за Столипіна. Потім туди підселяли «розкуркулених» та всіляких «ворогів народу», причому різних національностей. У таких ось ведмежих закутках, подалі від ідеологічно пильних фахівців-русифікаторів, від недремного ока КДБ і українофоба Маланчука ще був шанс зберегти українську — принаймні, упродовж кількох десятиліть.

*  *  *

Щось подібне зустрічав і на Ростовщині на початку 1980-х років. Якось став у чергу за молоком у районному центрі Міллерово і підрахував: приблизно 40% людей літнього віку розмовляє українською. У селах Міллеровського району української було набагато більше — до 80%. Траплялося, що її вивчали і приїжджі. Два чоловіки з російського Нечорнозем’я працювали продавцями у сільмазі, вони вивчили українську, спілкуючись із місцевими. Дідька лисого вони б учили мову у Львові! Адже там була інша ідеологічна атмосфера. Відразу прибилися б до російськомовного сегменту великого міста і постійно чули б аргументи на користь того, що мову «бандерівців» учити не треба. Чому ж учили на Ростовщині? Бо відбулося певне розшарування, поділ на «сільських» і «городських» (так вимовляли місцеві). Сільських не любили в місті, міських недолюблювали у сільській місцевості. Село зберігало мову, бо на Ростовщині вже не було ідеологічного тиску і звинувачень у «бандерівщині». Щоправда, не було і шкіл українських, зате відразу сформувалася рятівна, неідеологічна установка: хочеш бути «нашим», то говори, як усі. От рязанці й вивчили українську без особливих проблем, хоч акцент їх і видавав.

*  *  *

Якось у розмові зі мною молодий київський філолог Олексій Курінний висловив думку: як би добре було дослідити «мовну» історію України! Адже цікаво знати тенденції — як змінювалася мовна ситуація в наших містах та селах. За часів Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, царської Росії... Непідйомна задача? Ну, тоді хоч із ХІХ століття. Причому, не лише в офіційних кордонах України, а й за її межами. Бо я вище наводив приклади саме «позаукраїнські» — з географічної точки зору.

Мабуть, важко буде її написати — не обійдеться без «білих плям». І все ж, вважаю, що чим краще українці знатимуть самих себе, тим легше їм буде вижити у цьому, не надто милосердному до українства, світі.

*  *  *

Та хіба лише Україну треба знати? Кожен острівець українського світу за межами нашої держави має знайти місце в наших серцях. Він може зникнути років через 30—40, а у нашому серці — залишиться. І ми передамо цю любов своїм онукам. Хіба не цікаво прочитати ось ці спогади Адама Вевюрки про післявоєнну українську колонію у польському Валбжиху: «Шукали ми рідної церкви, а нею була лише православна, бо греко-католицька була тоді заборонена в Польщі. На літургії православній було не раз і по 300 осіб. Ким були ті віруючі? Напевно, не всі з акції «Вісла», бо часто й прибулі «поляки» з СРСР, коли сварилися, то лише українською. Мали вони до смерті духовний зв’язок із українською традицією, а дехто мав чимало української крові в собі. На літургію приходили ті ж росіяни, білоруси, греки, євреї зі Сходу, македонці...»

Звичайно, таке національне розмаїття пояснюється тим, що православні церкви були тоді великою рідкістю у Валбжиху. Але якби потім стало щось відомо про українсько-білоруські чи про українсько-македонські шлюби в цьому місті, то ми, принаймні, краще розуміли б передумови їх утворення. Це лише один із прикладів фіксації стану нашої діаспори. Зайва інформація? Гадаю, що ні. А скільки ж подібної інформації, при бажанні, може бути зібрано ентузіастами! А там, дивись, підключаться й інституції.

Delimiter 468x90 ad place

Новини партнерів:

slide 7 to 10 of 8

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати