Читаючи Миколу Руденка
Шановна редакціє!
Останнім часом усі порядні люди у різних країнах світу з тривогою спостерігають за подіями в Криму (тепер, напевно, вже ніхто не буде запитувати: «Україна? Це що? Це де?»). Історики, політологи шукають аналогії з гітлерівським аншлюсом, з подіями в Абхазії, Осетії. А мені у книжці спогадів Миколи Руденка трапилися роздуми автора на тему розширення Росією своїх територій. Вони видалися мені дуже й дуже актуальними.
На початку травня 1985 року дістав місячну відпустку до Києва (як інвалід Другої світової війни. — В. П.)...
Заслуговує на увагу зворотна дорога в Майму (Алтайський край). Я мав те, чого домагався: подивитися на СРСР бодай з вікна вагона від Києва майже до китайського кордону. Україна проти Європи убога, та все ж її прикрашали садки й білі хатки... Тут не страждало естетичне чуття від олюдненого простору. Російського я сприйняти не міг: здебільшого то були не села, а сірі купи дров, що їх належало визнати людськими оселями. І це всюди, всюди. А коли трапляється на шляху місто, то де вже йому до Києва або, скажімо, Переяслава — залізобетонні споруди створюють враження безлічі тюрем і військових казарм... Сумно, дуже сумно виглядає твій, Росіє, олюднений простір. Ти віками дбала про те, аби його було якомога більше. А навіщо? Невже ти не знаєш, що простір (особливо тоді, коли він надмірний) випиває енергію нації? Така його космічна природа, такий вигляд мають закони світової ентропії.
Микола РУДЕНКО. Найбільше диво — життя. — Київ, 2013. — С. 675-677.
Неможливо ще щось додати до цих вражень та роздумів... Але чи прочитають це ті, від кого сьогодні залежать мир і спокій на планеті, чи зможуть ці перестороги зупинити їхні зажерливо-загарбницькі наміри?
