Де насправді пролягає лінія розколу України?
Українська внутрішня політика має всі підстави йменуватися геополітикою («гео» — земля), адже електоральні симпатій українців мають чітко виражений географічно-просторовий характер.
Подивімося на графіки підтримки виборцями основних політичних сил залежно від місця розташування виборчих урн. Демократичні сили (БЮТ плюс НУ-НС) втрачають тим більше прихильників, чим далі заглиблюються у східні землі, а ПР плюс КПУ — навпаки, у зворотному напрямі. Саме ця геоособливість дає підстави говорити про дві України, що їх мусять зшити політики («два Віктори — одна Україна» vs. «один Віктор — дві України»). Навряд чи такі спекулятивні розмови мали б сенс, якби не було цього «геополітичного детермінізму». За відсутності ярко вираженої територіальної підтримки заяви про «ігнорування половини країни», що чути від політиків, котрим не вистачило кількох мандатів для формування коаліції у загальнонаціональному законодавчому органі, видавалися б абсолютно безглуздими. У нас — ні. Через вищезазначену геодетермінацію виборця.
Тож де закінчується одна Україна і починається друга? Не у ментальному вимірі, а в реальному географічному просторі?
Традиційний, історично обумовлений поділ країни на прозахідне Правобережжя та проросійське Лівобережжя суттєво суперечить новітнім реаліям. За новою славною традицією (2004, 2006, 2007 рр.), лівобережні Полтавщина, Чернігівщина та Сумщина віддають перевагу демсилам. Отже, на статус «другої України» ХХI століття претендують так звані промислові південь та схід.
З абстрактно-теоретичного погляду (тобто залишаючи осторонь кримінально-правовий аспект зазіхання на територіальну єдність держави), реалізацію ідеї ПІСУАРу унеможливлює плавність функції залежності питомої ваги кожної з Україн від координати по осі схід—захід. Математичною мовою — функція не має розривів. Скажімо, на заході Харківщини, у прикордонному з «помаранчевими» Сумською та Полтавською областями 182 му виборчому окрузі, «бютівців» та «нунсівців» підтримують 31,44% виборців, їхня підтримка плавно тане до майже удвічі меншого показника на сході (Куп’янськ, Ізюм, Борова). Тридцять один відсоток — це така ж «менша половина», як і сорок, і сорок дев’ять, і тому ніщо не заважатиме жителям Валок, Коломака та Краснокутська впевнено тримати гасло «Не дозволимо ігнорувати половину (третину, чверть etc.) району, області» й таким чином вільно пересувати кордони своєї України.
Ще античні мудреці підмітили складність визначення речі, якість якої залежить від кількісних показників: якщо від купи піску відняти піщину — чи залишиться купа? У політиці якісні показники виборів встановлюються за домовленістю. 50 відсотків плюс один голос забезпечують стовідсоткову перемогу; 3% за партію дають вагому кiлькiсть депутатів, 2,99% — і ця кiлькiсть перетворюється на ніщо (а думка цих 2,99% виборців ігнорується). Демократія, як відомо, погана річ, але нічого кращого людство поки не вигадало.
Так само демократично слід чинити й при визначенні кордонів «двох Україн». Встановити «бар’єр проходження до країни», за виборчою логікою та традицією це мають бути одиниці (а не десятки) процентів. Скажімо, 7%. Далі, якщо у першому наближенні взяти обласний адміністративний поділ, то виявиться, що до України №1 (західна—прозахідна) не потрапляють лише Донецька та Луганська області (відповідно 5,55% та 6,83% підтримки БЮТ+НУ-НС), а до України №2 (східна—проросійська) — тільки Івано-Франківська, Львівська та Тернопільська (відповідно 3,73%, 5,22% та 3,7% підтримки ПР+КПУ).
Такою є суха теорія. Реальні слово та діло — за центральною владою. Влада має домовитись та обрати собі Україну. Одну з двох. І таким чином зліквідувати розкол. Після чого всілякі розмови про наявність «двох Україн» припиняються.
А ви — в якій Україні хочете жити?
