Дещо про мову науки, або Роздуми історика на теми сьогодення
Безпосереднім приводом до написання цієї статті став випадок майже курйозний. Один із депутатів Верховної Ради України, виступаючи перед Конституційним Cудом, аргументував своє небажання використовувати українську мову тим, що в його виступі багато технічних термінів, а українською мовою вони буцімто не перекладаються.
Я відразу ж згадав тут історію, яку почав розповідати своїм студентам років 20 тому, якраз по закінченню аспірантури й захисту кандидатської дисертації в Московському державному університеті ім. М.В. Ломоносова.
Цій історії вже понад дві тисячі років. Після того, як античні елліни у своєму прагненні до осмислення світу й себе в цьому світі «придумали» всі мистецтва та всі науки (у європейському вимірі), подальший розвій людства грунтувався значною мірою на античній еллінській духовній і цивілізаційній спадщині. Завоювавши Грецію, римляни стали слухняними учнями завойованих ними греків (як поетично сформулював Горацій, «полонена Греція полонила свого дикого переможця» — Greaecia capta ferum victorem cepit). Ледь не в кожній римській фамілії з’явився вчитель-грек, і освічені римляни не тільки одягалися на грецький манер, дратуючи патріархально налаштованих римлян типу старого Катона, а й говорили, особливо на філософські, чи то пак наукові теми, виключно грецькою: хіба ж бо можна про високе говорити мовою латинською? Ні, тільки по-грецьки. Лише з плином часу з’являються перші спроби писати вірші латиною, та й то вони — ці спроби — здійснюються греками, що живуть у Римі! Самі ж римляни щиро вважали, що й мудрувати не варто — всі мистецтва й науки по праву належать еллінам.
І так тривало досить довго — аж допоки не зростає нова генерація римлян, які у своєму прагненні до наук і мистецтв, та й із відчуття внутрішнього протесту проти всієї ненормальності приниження мови власної, починають писати вірші та філософствувати латиною. І після поетичних вправ Горація, після подвижницького просвітництва Цицерона, вже ні в кого не виникало сумнівів щодо можливостей латини. А згодом латинська мова стане мовою державною у майже неозорій Римській імперії, і вже ні в кого не залишиться сумнівів щодо самоцінності латини, її можливості адекватно передавати всі відтінки людської думки, її права бути мовою високої науки і культури. А ще згодом, згідно Пілатового писання, латина стане однією з мов Святого Письма, християнський світ заговорить, поряд з єврейською та грецькою, і мовою латинською; для західного ж та центральноєвропейського загалу вона властиво й буде мовою святою — мовою, якою гоже розмовляти з Богом!
У 476 р. Західна Римська імперія припинить своє існування, але мова латинська не вмре. Для світу, що утвориться з уламків неозорої імперії, з прилучення до античної цивілізації колись варварських (у позитивному значенні цього терміну) народів, латина залишиться, а чи й стане, мовою наук і мистецтв, мовою Святого Письма, і нікому на думку не спаде розмовляти на «високі теми» якоюсь іншою мовою, окрім неї: хіба ж можна щось розумного сказати мовою німецькою, французькою, італійською, англійською, які, до того ж, тільки-но формуються — мовами юрби, мовою простонароддя? Ні, тільки мовою науки та культури, латинською мовою; за спроби ж «сплюндрувати» Святе Письмо народними говірками — інквізиція, багаття автодафе!
Але все минає. Лютер переклав Писання німецькою, з Богом люди заговорили мовою рідною — і Він сприйняв їхні слова: Богові байдуже, якою люди звертаються до Нього, аби молитва їхня була щирою, а помисли — чистими!
А ще згодом творчі особистості з нових народів напишуть вірші й романи по-французьки (і що ж то за роман для нової доби, якщо він писаний не по-французьки чи герої в ньому не говорять французькою?), переосмислять античну філософію по-німецьки (і що ж то за філософія без німецькомовних творів Гегеля і Канта?), створять політичну економію, та й економічну теорію як таку мовою англійською... Світ ментальний поступово виповниться гомоном усіх народів. У Росії теж мова російська не одразу стала універсальною. Розвинувшись у самих нетрях народу, будучи глибоко народною за своєю суттю, вона ще за Петра, коли іноземці, мов горох з дірявого мішка, посипались у Росію, відсувається на другий план у сферах наук і мистецтв, і Ломоносов бореться за саме право творити по-російськи, хоча не цурається й мов інших, та й дисертацію свою виконує, як тоді й годилося, латиною.
Із часом же російська аристократія, все більше відриваючись від народу, у погорді своїй говорить Бог знає по-якому, аби лишень не по-російськи: по- французьки — мовою салонів і куртуазності, по-німецьки — мовою справжньої науки, по-англійськи чи то по-італійськи — та як завгодно, але не по-російськи ж! Лише в патріотичному запалі, коли Наполеон пішов на Росію, знать намагається говорити не по-французьки! Прекрасно пише про це Л.М. Толстой, коли змальовує цю ситуацію в «Войне и мире»: «По-русски княгиня (Анна Аркадьевна Шелешпанская. — В.С. ), как и все тогдашнее общество, только молилась, шутила либо бранилась с прислугой». У своєму неприйнятті Бонапарта, демонструючи патріотизм, відвідувачі аристократичного салону вирішують: бойкот французькій! За кожне французьке слово — штраф на користь діючої армії! І ось одна з героїнь, оштрафована вчергове, в гніві вигукує: «Нельзя говорить, так скучно!» — і завершує щиро: «Но как же это по- русски сказать!». Та й весь роман Толстого писаний не тільки по- російськи, але й по-французьки: бо так і розмовляє знать російська... Лише згодом зростає російськомовна наука, поступово, з великими труднощами, але невпинно виформовується російськомовна наукова термінологія, і російський загал побачив: і по-російськи можна говорити на «високі теми», на теми науки і мистецтва. І коли сьогодні я чую стогони, що не можна знайти слів в українській мові, що мова науки і мистецтв — мова російська, то я, щиро закоханий в російську духовну культуру, зв’язаний з російськими колегами сотнями вуз, я, для якого Московський державний університет ім. М.В. Ломоносова — Аlmа mater, мати-годувальниця, а Ленінградський університет, який був провідною організацією моєї дисертації, — то мати хрещена, я тоді згадую історію, якій уже понад дві тисячі років: чи можна говорити по-латині, мова ж бо науки й високої культура — то мова грецька? Звичайно ж, можна! Чи можна говорити французькою, німецькою чи англійською, бо ж мова науки — то латина? Чи можна говорити по-російськи, бо не вона є мовою науки й високої культури? — Та, звичайно ж, можна! І сама душа кожного народу виявляє себе через мову, і світ збагачується через появу нової своєї проекції ще однією мовою.
То чи ж можна говорити на високі теми мовою українською, шановний народний депутате? — Можна, якщо ви дійсно депутат народний, якщо ви дбаєте про український народ, який через століття бездержавності проніс свою мову, зберіг і виплекав її, який сьогодні, отримавши можливості творити свою державу, виявляє себе і як творець, творчість якого приумножує і ще примножить духовне розмаїття світової цивілізації.
