«А діждемось-таки колись...»
Запізніла, але активна весна, тепле сонечко і «от-от» бруньки, звільнення Луценка, бузьки, що повернулися з вирію та шукають поживу на... сміттєзвалищі, а ще — наближення світлого Христового Воскресіння... Отож, якщо коротко передати думки львів’ян щодо позитиву і негативу, то «нема злого, щоб на добре не вийшло». Або, за Шевченком: «А діждемось-таки колись...»
Олесь СТАРОВОЙТ, депутат Львівської обласної ради:
— Останнім часом бачу чимало позитивів. Можливо, це пов’язано із запізнілою весною, яка намагається надолужити згаяний час...
Тішить звільнення Юрій Луценка. Бо, попри всі його прорахунки як міністра (політик він таки кращий, аніж чиновник), сидів чоловік цілком незаслужено. З’явилася надія на звільнення Юлії Тимошенко, а може, навіть і інших політв’язнів.
На противагу млявій тепличній опозиції, громадська самоорганізація проявляє себе чимраз потужніше. У Києві кількадесят активістів, які пікетують Межигір’я, стали значно серйознішим викликом для влади, аніж уся «Повстала Україна». Вони уже стали народними героями. Київ поки що не виходить на масовий протест, але уважно спостерігає за спротивом вчительки й декількох активістів рейдерам із силовиками. А якщо і тут буде перемога? Це точно додасть сміливості киянам.
Не відстає і Львів. Протест колективу і студентів Зооветеринарного університету для більшості галичан видавався завідомо програшним, але завдяки допомозі небайдужої громадськості удалося захистити свій виш.
Із негативів — стурбовано спостерігаю за розпалюванням антиукраїнської істерії в Польщі. Переконаний, що Янукович та Грищенко дали чіткі сигнали польським радикалам: вони підтримують їх у «дебандеризації», а тому центральна влада України не реагуватиме адекватно. Тут уся надія на мудру й виважену, але водночас рішучу дію місцевих рад західних областей України, громадських діячів і Церкви. Захистити свою честь, гідність, історію та героїв українці зобов’язані.
Отож, імовірно, 2013-й буде цікавим і динамічним. Нехай він і не приведе нас до Європи, але монополія тоталітаризму влади і кабінетної опозиції напевно порушиться.
Ігор ГУЛИК, політичний експерт:
— Що може бути кращого, ніж весна після такої затяжної, драматичної зими? Мабуть, це спонтанна відповідь на запитання, що було доброго, а що — поганого. Незважаючи ні на що, весна таки дає надію і наснагу для того, щоби сприймати життя з його обома іпостасями — добром і злом.
До позитивного належить те, що ми живими-здоровими перезимували серед хуртовин, небаченого досі снігу, що взагалі серед тих заметілей укотре зрозуміли, що ніхто й ніколи нам не допоможе, крім нас самих, люди, які поруч, друзі й навіть незнайомі люди, — якщо йдеться насправді про критичну ситуацію. Звісно, прикро, зле, що долати всі зимові катаклізми мусили самотужки, бо влада тоді здебільшого рахувала, як би заробити на «піскосумішах» та всіляких там підсніжних оборудках...
Добре, що не було особливо великої води, гірше, що, знову ж таки, ті, хто мав би опікуватися цими справами на державному рівні, лише нагнітали ситуацію, розводячись про водопілля як про черговий армагеддон. Мабуть, перестраховувалися або ж знову-таки заробляли на не потрібних нікому лантухах із піском та інших антипаводкових прибамбасах...
Добре, що з вирію повернулися лелеки, і навіть те зле — маю на увазі львівське сміттєзвалище у Грибовичах, яке ніяк не можуть довести до ладу за десятки років, — навіть воно зіграло в лелечих долях свою роль. Саме на тій сміттярці птахи змогли собі шукати поживу... Тож, як каже моя мама, — немає злого, аби не повернулося на добро...
Може, колись, як ті бузьки, з-за кордону почнуть повертатися наші заробітчани, але наразі тішить новина про спрощення візового режиму до ЄС — нехай навіть неоднозначне, нехай контроверсійне, — але бодай якийсь поступ у європейському керунку серед зливи пустопорожніх слів та обіцянок. Я не думаю, що з України враз кинуться на заробітки мільйони (ті, хто мав виїхати, гадаю, зробив це давно). Я думаю, що кожен бар’єр, кожна заборона робить табуйований предмет чи місце ще привабливішим, бажаним украй. І чим менше перепон стоятиме між Україною та цивілізованим світом, тим відчутніше зростатиме самооцінка моїх земляків, тим адекватніше вони сприйматимуть світ і себе в ньому. А хіба це не добре?
А ще були хороші книжки, фільми (їх «підкинули» і Берлінале, й Оскар, а тепер ще й Канни). Були цікаві посиденьки з друзями, і гострі дискусії між колегами за фахом. Добре і зле, а назагал — життя, як воно є...
Богдан КОЗАК, народний артист України, актор і режисер Театру ім. М. Заньковецької, лауреат Шевченківської премії:
— Прекрасна весна, яка інтенсивно переходить у літо — тепле сонечко, розпускаються бруньки на деревах... Наближається день Божого Воскресіння. Відтак чекаю відродження духовності, можливості очиститися, набути нових світлих, добрих думок, пробачити інших і свої гріхи, висповідатися.
Приємно, що вже два рочки моєму внукові Климентію, і він уже гарно розмовляє...
А погано те, що ми всі якісь розшарпані, роз’єднані. Чому? Складно сказати! Але дуже тяжко йдемо до Європи, до стандартів, до порядку, законності... Оце, мабуть, найприкріше, бо говоримо багато і не можемо домовитися про прості речі. Не можу зрозуміти, чому так відбувається, чому люди, які повинні починати із себе, не роблять цього... Наприклад, у мистецтві найважливіше — не лекції, не заклики, а особистий приклад. От що є важливим! Щоби щось змінити, починати треба із себе — своїм власним прикладом, ставленням до роботи, до закону, до людей, довкілля, тобто показувати, як слід жити, а не виголошувати декларації. От у цьому проблема! Оце погано! І це має турбувати. А чому? Бо я маю дітей та онуків і, на жаль, не можу зазирнути на двадцять, тридцять років уперед... Я бачу лише те, що є сьогодні, і не можу цьому зарадити. Як казав Шевченко: «Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом? А діждемось-таки колись». Це єдине, на що варто сподіватися... От і все!
