«Для одного народу — один правопис»

Питання соборного українського правопису, про яку свого часу писав Іван Огієнко, залишається актуальним і до сьогодні. Актуальним і водночас відкритим. Оскільки сьогочасну правописну ситуацію в інформаційному просторі Україні можна окреслити як хаотичну.

Маємо на увазі те, що різні засоби масової інформації подають матеріали, дотримуючись Проекту українського правопису 1999 року, який існує тільки де-факто. Виходячи із сучасних політичних реалій, мабуть, статус де-факто ще довго не зміниться на де-юре.

Звісно, сімнадцять змін до чинної редакції Українського правопису варто було б давно ухвалити. Бо вони, по-перше, відповідають фонетико-морфологічному принципу, а по-друге, спрощують складні випадки написання багатьох слів. Але найголовніше те, щоб якомога швидше виробити єдиний правописний кодекс, залучивши більшість із сімнадцяти змін і водночас виправивши багаторічні помилки на шпальтах стереотипних видань чинної редакції «Українського правопису» ще з 1993 року.

І тоді в нас не поширюватиметься думка про те, що кожен засіб масової інформації подаватиме матеріали відповідно до його мовних уподобань. Бо дуже часто вони не відповідають ні Проекту, ні чинному правопису. Маємо на увазі мовлення каналу «СТБ», а саме — новинний блок. Саме тут найчастіше журналісти послуговуються сімнадцятьма змінами. Але майже в кожному телесюжеті можна почути вислови, які не відповідають жодним редакціям правопису (Севастопіль, Дніпропетрівськ, екскурсовода на означення особи жіночого роду тощо). Такі невмотивовані вислови — ознака мовної некомпетентності, незнання Проекту, на який покликаються СТБівці («Коли народ — не свідома нація, а тільки етнографічна маса, то він звичайно не знає соборного правопису — в нього кожний письменник і кожне видання пишуть своїм «кращим» правописом, цебто в нього панує правописна анархія». І. Огієнко).

Сучасна правописна ситуація призвела до мовного дискомфорту. Кожен мовить так, як йому до вподоби. Усе це наслідок невпорядкованої мовної політики або взагалі її відсутності. Це вже чітко простежуємо у статті 10 Конституції України, у якій особливо наголошено на гарантованому вільному розвиткові, використанні та захисті російської, інших мов національних меншин України. Не дуже коректно виокремлено і наголошено саме на особливих привілеях російської мови. Адже саме з вільним її функціонуванням і потужним розвитком узагалі немає ніяких проблем. Зрозуміло, що росіяни — одна з найчисельніших меншин в Україні. Але, окрім них, в Україні мешкає ще понад 130 національних меншин. Отже, тоді варто було б також у статті 10 згадати про захист не тільки російської мови, а й про мови саме тих нацменшин, конкретно називаючи їх. Переконані, що така неоднозначна, непатріотична теза в Конституції, а також Закон про регіональні мови, Закон про засади державної мовної політики в Україні та інші недолугі нормативні документи, висловлювання українських неукраїнців посприяли багатьом негативним фактам. Усе це через відсутність консолідованої державницької політики, у тому числі і мовної. А єдність у мові, зокрема в правописі, за словами митрополита Іларіона, «приносить для народу великі політичні й духові користі».

Андрій та Галина Яценки, Львів