До 100-річчя закінчення

«...Війни безглузді як для переможців, так і для переможених, а тому неприпустимі, і їх безумовне засудження — питання часу».

Еліас Каретті, австрійський письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1981 р.

100 років тому, восени 1918-го, закінчилася Перша світова війна, що мала вирішальну роль у світовій історії. В криваву бійню, яка почалась у серпні 1914 року, було втягнуто 38 країн і понад 1,5 млрд людей (87% тодішнього населення Землі). Серед держав Антанти найбільші людські жертви понесла Російська імперія: прямі воєнні втрати становили понад 4,1 млн осіб, загальні втрати — понад 14,1млн осіб.

А далі — революції, виснажливі громадянські війни, мільйони загиблих і скалічених. Кажуть, війна закінчилась, якщо похований останній загиблий воїн. Та ще й досі знаходять непохованих солдатів на полях боїв ніби такої вже далекої війни.

Величезне лихо принесла вона українцям, що жили на теренах воюючих країн — Росії та Австро-Угорщини — і змушені були воювати один проти одного, пройшлася кривавою борозною по долях багатьох родин.

Пам’ятаю у своєму селі Маринівці, що на Миколаївщині, сумну, рано постарілу від виснажливої колгоспної праці та нестатків жінку, яку звали австрійчихою, бо була заміжня за полоненим австрійцем. У 30-х його заарештували як шпигуна, а жінка залишилася з трьома дітьми. Був репресований і занесений воєнними вітрами в наше село серб Міліч, а його родина ледь виживала в страшенних злиднях.

Перша світова зібрала криваву данину і з мого роду. Гортаю сімейний фотоальбом. Ось молоденькі солдати Яків і Олексій Грабовенки, рідні брати моєї бабусі Гафії. Такі знімки солдатів у одностроях царської армії, у спільних рамках з іншими родинними фото під вишиваними рушниками бачила раніше в багатьох селянських хатах. До речі, серед солдатів, мобілізованих із різних куточків імперії, українці становили значний відсоток. Скільки їх не повернулось до своїх домівок! Яків і Олексій обоє загинули десь на фронтах далеко від рідних степів. У Олексія залишилося троє дітей, що виросли в наймах. Звісно, сім’я в той час не отримувала жодної матеріальної допомоги. Відома й особа усміхненого красеня з шаблею (в центрі світлини). Це Афанасій Захарюта з села Бодаква, що на Полтавщині, — брат чоловікового діда. Теж став жертвою кривавої бійні за імперські інтереси. А ось на фото у військовій формі мій дідусь, Войтенко Артем Григорович, учитель за фахом. Він був мобілізований на війну з селища Несміянівка Бузулукського повіту Самарської губернії, куди сім’я переселилася за столипінської реформи, і служив полковим фотографом Десятого Особого піхотного полку. Десятки майстерно зроблених знімків зафіксували життя полку. Ось групові фотографії десяти різних рот, а також кулеметна команда, кінні розвідники, зв’язківці, кінні кулеметники, музична команда, співаки, писарі, пекарі, санітарна команда, фото голови полкового комітету полковника Єремєєва. На кількох знімках татари полку за молінням. Автор знімав із аероплана німецькі позиції, безпосередньо картини воєнних дій: вогонь по німецьких окопах, обстріл німецького аероплана, переходи на нові позиції, рух частин по Петроградському шосе тощо. Слід зауважити, що всі фотографії датовані та підписані. Багато знімків присвячено побуту солдатів: обід у окопах, розговіння на Великдень (на столах паски, крашанки), роздача обіду в 4-й роті, привал біля Псковського шосе. Вражає фото солдатів на відпочинку в осінньому лісі. Дощить, втомлені обличчя погано одягнених, у обмотках, солдатів. Не оминув фотограф і солдатські розваги: побиття горщика, гойдалки, гра «бій півнів», танці, діставання призу з високого стовпа. Цікаві знімки першотравневих маніфестацій 1917 року. Багато фотографій місцевості, де відбувалися воєнні дії. А ось останнє фото цього часу — солдатське братське кладовище. Поспіхом збиті хрести, огорожа... Скільки синів, братів, чоловіків знайшли вічний спокій, загинувши на чужій землі за чужі інтереси!

Перша світова не оминула й родину моєї матері, Морокішко Ольги, що на той час жила в Польщі (Люблінське воєводство). Це Холмщина, прадавня українська етнічна територія. Ще в часи Київської Русі за правління Ярослава Мудрого українці закріпилися на привіслянських територіях. А великий князь Данило Галицький 1237 року нарік місто Холм столицею Галицько-Волинської держави. Як відомо, тут народився Михайло Грушевський.

Відступаючи за Буг, російські війська отримали наказ за прикладом війни 1812 року залишити після себе безлюдний та економічно спустошений край. Депортація з Холмщини та Підляшшя, так зване біженство 1915 року, російським духовенством та чиновниками заохочувалось як патріотичний вчинок. Насправді це було вигнання мирного населення з їхніх прадавніх земель. Козачі загони спалювали хати та господарські будівлі, достигле на полях збіжжя, вилучали в населення худобу. Колони біженців, гнані російським військом, залишали на шляхах сотні трупів. Далі бідолашних заганяли у вагони і везли тижнями за Урал, до Середньої Азії, Забайкальського краю, розселяли в 37 губерніях Росії. Коли, нарешті, відкривали вагони, часто знаходили там лише трупи...

У численних зверненнях, зокрема й до уряду УНР холмщани, наголошували, що Холмщина як прадавня українська земля має бути приєднана до України, а вони прагнуть негайно повернутися на батьківщину. Багато родин добирались до рідних країв возами, долаючи впродовж кількох місяців тисячі кілометрів, як і шість років тому, залишаючи вздовж доріг померлих від хвороб і виснаження родичів. Основна ж маса холмщан рушила розбитими залізницями на рідну землю після підписання перемир’я між більшовицькою Росією і Польщею в 1920 р.

Важким було біженство і для моїх рідних. Під час переселення родина була розділена, і свою дочку моя прабабуся Ганна знайшла лише за 35 років. Залишившись на чужині без рідних, Софія, зовсім молода дівчина, дивом вижила у воєнне лихоліття. Працювала в Харкові санітаркою в 2-й міській лікарні. Сьогодні тут мешкають нащадки депортованих холмщан — родини трьох її онуків. Під час важкої дороги на батьківщину безвісти пропав вітчим мого діда, якого хворим на тиф зняли з поїзда. На місці оселі побачили руїни та здичавіле, заросле лісом поле...

Втрати від депортації для західної етнічної гілки українства просто трагічні. У Росії їх залишилось орієнтовно 29 тисяч, понад 90 тисяч померли в дорозі та на місцях розселення. Холмщина втратила 33% свого населення, а на покинутих землях біженців чекали спалені садиби, зарослі чагарниками поля, які мусили метр за метром розкопувати лопатами.

Минають роки, одна пануюча ідеологія змінює іншу, сходять із трибун правителі, вітри історії змітають обривки гасел та закликів. І в цьому вирі губляться долі людей, часто понівечені, розчавлені. Дві світові війни випали на долю одного покоління мого роду. Тож не дивно, що страх перед ймовірністю нової війни переслідував їх усе життя. «Можна все пережити — тільки б не було війни», — часто повторювала моя бабуся Гафія.

На жаль, людство за тисячоліття не навчилось залагоджувати конфлікти мирним шляхом. Скільки ще треба часу, щоб війни зникли з подальшої історії людства?