До церкви строєм
Нещодавно на деяких телеканалах і в друкованих засобах масової інформації, в тому числі і в газеті «День», з’явилося повідомлення про те, що головний міліцейський керівник у Волинській області полковник Іван Прошковський свою діяльність на Волині почав з того, що після стройового огляду повів своїх підлеглих у капличку святого Георгія Побєдоносця. Більше того, прес-служба міліцейської структури тут же повідомила, що спільна ранкова молитва стане «доброю традицією», а сам полковник зізнався, що «боротися зі злочинністю можна лише з Богом в серці».
Що можна сказати? Після почутого і побаченого у мене склалося двояке відчуття. Чесно скажу, мені не хотілося голосно аплодувати автору цієї ініціативи з кількох причин, хоч сама ідея, наголошую, як духовно-гуманна акція має право на втілення і не тільки в окремо взятому регіоні. Але лише як ідея долучення до Божого слова, тільки не за такою формою і не в такому контексті, як це було зроблено.
Але це, так би мовити, лише одна сторона медалі. Висловлю свою точку зору щодо іншої.
Я не випадково вжив слово «акція». Тому що передусім це була справжня піар- акція, а не традиційне, за всіма церковними канонами, дійство. Саме у такий спосіб молодий полковник із Закарпаття вирішив не інакше як привернути до себе увагу, виділитися серед своїх колег із інших областей, які внаслідок ротації, що проводить нове керівництво МВС, займають відповідні посади. Інакше б він не влаштовував масовий похід міліціонерів до храму і не запрошував би на цю подію журналістів.
Дорога чи стежина до храму вимощена благими намірами кожної окремо взятої людини, а не групи. І спілкування з Богом є добровільним і персональним, особистісним наміром кожної людини. Це не колективний захід, яким, зокрема, є похід у музей чи на якусь виставку. Тим більше — представників державної структури, якою є міліцейське управління, та ще й у робочий час.
Тому я не розумію, чим передусім керувався новопризначений міліцейський чиновник, яким і чиїм статутом? Адже наймаючись на службу, охоронці порядку не давали обіцянок ходити на молитву до церкви, і тим більше строєм. По-перше, це порушення законів: про міліцію, про свободу совісті й віросповідання. Адже серед особового складу можуть бути люди, які належать до різних конфесій, і статутом їх церкви їм не рекомендовано заходити до інших храмів. Не випадково існує засторога: «Не ходи в чужий монастир зі своїм статутом».
По-друге, я не впевнений, що навіть ті, для кого дана капличка є «своїм храмом», після примусового богослужіння будуть «боротися зі злочинністю з Богом у серці», як цього хоче новий керівник.
Бог — не хрестик, не іконка, і навіть не Біблія, які можна взяти у храмі і, носячи з собою, вважати, що живеш і дієш за його заповідями, за біблійськими настановами і порадами.
Пам’ятаю слова бабусі Марії, від якої ще в дитинстві я почув слова «Без Бога ні до порога». Глибокий зміст цих слів я зрозумів пізніше. Зрозумів і усвідомив, що Бог у наші душі поселяється ще при народженні. Бо ми самі є його творінням. Кожен наш крок по святій землі, починаючи від першого, кожен вчинок — у полі Божого зору.
І тому з Богом у серці і душі, в чому я солідарний із полковником, ми маємо жити і діяти щодня, щохвилини, незалежно від того, боремося зі злом чи чинимо добро. Та й незалежно від того, як регулярно ми ходимо до церкви. Бо не від кількості відвідин храму залежить рівень нашої духовності і моралі, нашої внутрішньої культури. Так само, на жаль, від кількості молитов і поставлених свічок не залежить кількість злочинів.
Як на мене, спілкування з Богом не є публічним актом, а цілком таємною, довірливою, відвертою розмовою з Ним, а точніше сповіддю перед Ним. Без усяких «прожекторів гласності» в особі ЗМІ. І тим більше — показухи, до чого, на мій погляд, і вдався згаданий полковник.
На жаль, в цьому він не перший і не єдиний. Він просто копіює інших, так званих VIP-персон, які люблять афішувати у пресі свої походи і поїздки до храмів, як близьких так і далеких, а чи наввипередки хвалитися своїми великими внесками у будівництво храмів. Але це тому, що благодійництво, доброчинство, пожертвування, так само як відвідування храмів, для багатьох із них є не стільки природними, духовно і душевно необхідними діями, скільки публічними заходами, потрібними їм, з одного боку, для публічної заяви про себе як людини нібито «заземленої», такої, як усі, богопослушної, а з другого — для досягнення за рахунок цього своєї кар’єрної мети. Як мовиться — чистої води лукавство, духовне шахрайство. Тому я скептично ставлюся до ініціатив, подібних тій, що проявив полковник із Волині, і не вірю в очищення душі у «парафіян-міліціонерів», незважаючи навіть на те, що відбуватимуться ці акції регулярно у капличці, що знаходиться на території міліцейського відомства.
