Домашнє завдання для української опозиції
В Україні почався післявиборний політичний синдром: в одних — у нової влади — «головокружение от успеха», у інших — в опозиції — закликання у вірності демократичним принципам і сповідуваних патріотичних ідеалів. Як ті, так і інші, на мою думку, грішать одним: нещирістю та бажанням, не гребуючи ніякими засобами, неодмінно перемогти супротивника (не опонента, а саме супротивника). Тут спосіб перемоги важить найменше.
А що так звана опозиція? Говорю «так звана», бо, як пише п. Грабовський у статті «Формула опозиційності: світовий досвід і ми» («День» №41 від 10.03.10): «В Україні права та функції опозиції не врегульовані ані законом, ані звичаєм». І дійсно так, бо до сьогодні закон про опозицію у ВР так і не прийнятий, тобто не визначені: її роль, завдання, параметри, умови формування, взаємовідносини з владою, способи донесення своїх ідей до влади і суспільства, права та обов’язки в ньому, засади парламентських зв’язків та співіснування з владою тощо. Певним чином всякий, хто має відмінну від владної думку, може себе зарахувати до опозиції. Та як на мене, нинішня опозиція грішить наступними вадами:
— Відсутність чітких законних засад на своє існування (сюди я відношу також негайне прийняття закону про опозицію).
— Створення зрозумілої програми своєї діяльності і доведення її через ЗМІ до широкого загалу.
— Присутність в риториці войовничо-роз’єднуючого «Ми й Вони». У нас одна держава, одна країна, тож повинно бути одне «Ми». Розумію, як це важко, адже на цьому протистоянні фактично побудована в останні роки загальна боротьба між БЮТ і ПР. Певним чином потрібно замінити слово «боротьба» на «співпраця», адже як в гаслах ПР, так і БЮТ присутні елементи соціально-демократичного спрямування. Розумію, що деякі з них чисто декларативні, але опозиції потрібно їх підтримувати, а не поборювати і якщо влада буде відмовлятися їх виконувати, то це явно буде на користь опозиції, що їй врешті зарахується. Як підтвердження цієї тези, достатньо згадати останню заяву Президента на могилі Кобзаря: «В Україні буде єдина державна мова — українська». Така заява певним чином іде в розріз з попередніми про «другу державну російську». Опозиції треба тільки підтримувати такі речі, акцентувати на них увагу суспільства. Як на мене, при всьому несприйнятті «не мого» Президента (що є нормальним у цивілізованому суспільстві»), у мене є відчуття, що п. Янукович поступово починає розуміти, що вже не є лідером тільки Партії регіонів (тобто частини України), а Президентом всієї України.
Спостерігаючи в останні роки боротьбу п. Тимошенко я відзначаю певний світоглядний прогрес в її переконаннях. Тобто п. Тимошенко приходить до розуміння етно-націоналістичного розвитку України, що мене, як громадянина та патріота, не може не радувати. На загал, на мою думку, сьогодні п. Тимошенко було б доцільніше й розумніше позиціонувати себе не як непримиренну Жанну д’Арк, а як Жінку, Господиню, Розпорядницю, яка бажає навести лагідною Жіночою рукою лад і порядок в домі — Україні. Тож відповідно й політика її по відношенню до влади повинна була б носити такий характер.
На моє переконання, сьогодні опозиція в ім’я демократичного майбутнього України повинна взяти на себе невдячну справу: формування засад цивілізаційної європейської опозиції.
