Допоможіть захистити батька!

Політичні розправи над моєю родиною відбуваються не вперше. Ще з 1998 року моя сім’я Китайгородських-Воронюків могла жити в Канаді чи Америці під політичним захистом Міжнародної організації «Репортери без кордонів». Досі не можу забути мамині настанови — ні в якому разі не дивитися в шпарину дверей та не гуляти у дворі. Тоді моїй матері (головному редакторові газети «Буковинське віче» Вірі Китайгородській), одній із найбільш опозиційних журналістів, погрожували фізичною розправою люди колишнього голови ОДА Теофіла Бауера за її розслідування з розкрадання та продажу буковинського лісу та розправ над незалежною пресою. Та мама з батьком твердо вирішили — ми нікуди не будемо мігрувати, адже це те саме, що втеча. Ми залишилися з надією і вірою, що дочекаємося кращих часів. І вони трохи були, а тепер ми знову повертаємося у 1990-ті, та ТЕПЕР політичні розправи носять значно витонченіший характер. Прибрати людину — це одне, а от завдати їй болю, зробивши боляче дорогим та близьким, дискредитувавши добре ім’я її родини — це вже збочене задоволення нинішніх політичних маніяків. У нашій родині найбільш придатним для такого удару виявився мій батько (бо мама і я — журналісти, сестра — тільки студентка, бабусі та дідусь — давно на пенсії) — лікар, завідувач хірургічного відділення госпіталю інвалідів Вітчизняної війни Олександр Воронюк, лауреат премії Залозецького, хірург із 34-річним стажем... Провокація з батьком відбулася відразу на другий день після того, коли мама виступила в Українському народному домі з шаленою критикою нині діючої влади та Закону про мови Ківалова-Колесніченка й закликала переходити від оборони до наступу.

Далі пропоную почитати хід його затримання: до кабінету зайшли силовики, на мамин дзвінок, чому батько затримується на роботі, він встиг промовити, що в нього повен кабінет міліції. Мама відразу ж приїхала до нього на роботу. Двері в кабінет були зачинені, під ними стояли співробітники госпіталю, які благали відчинити двері, проте їх ніхто не чув, навіть затримували чергового лікаря, який прийшов по необхідні ліки. За годину мамі з журналістським посвідченням таки вдалося зайти до кабінету. Перевернувши з ніг на голову кабінет, у батька нічого підозрілого так і не знайшли, проте вилучили телефон і мамину зарплатну картку. Батькові повідомили, що його забирають до прокуратури Першотравневого району. Мама поїхала за ними, та автомобілі зупинились посеред дороги, ніхто не зрушив доти, доки одному з оперів хтось не зателефонував. Той після дзвінка розвернув авто й наказав повертатись до госпіталю. З ДРУГОГО обшуку за шафою знайшли 2 купюри по 50 євро, яких при першому обшукові там не було... Батька забрали в тимчасовий слідчий ізолятор, де він і досі перебуває... Вже дві доби до нас додому приходять десятки людей — колег-журналістів, друзів, батькових пацієнтів. Добрих людей таки ще багато. І я знаю тільки одне — правда переможе. П’ять років тому я задумала День вишиванки, і він досяг колосальних масштабів, Чернівці за кількістю людей у вишитих сорочках ввійшли до Книги рекордів Гіннеса. Буковинці, українці вже ковтнули трохи свободи, вже відчули свою генетично-культурну силу, і нізащо не маємо права віддати її на поталу. Моя родина від цих цінностей ніколи не відмовиться, нехай нас хоч на Соловки висилають.

Дорогі буковинці, ось мій емейл — lesiavoroniuk@gmail.com — пишіть, хто знає мого батька, я йому передам усі ваші листи, йому зараз дуже потрібна ваша підтримка!!! Він — людина високої честі, лікар, якому колишні пацієнти дзвонять ще по 5—10 років, щоб привітати з Днем медика, тому все, що наразі відбувається, він переживає неймовірно боляче!.. Прошу у вас підтримки, прошу підтримки у Господа.