Довженко і Сталін

Чи співмірні вони — щирий, безмежно відданий і люблячий син народу і кривавий деспот і кат Торквемада, як його називали, обдарований митець і безмежно жорстокий тиран, світлий сонях і чорна, страшна тінь, яскраве сонце і безпросвітна темна безодня, справжній друг і захисник народу і фальшивий «батько і вождь народів»? Ці постаті просвітлюють одна одну і відтінюють, як світло темряву, як день ніч. Життя геніального митця стикалось і іноді перехрещувалось з цим підступним нелюдом. Взаємини їх у різні періоди були неоднаковими. Сталін у важкий для Довженка час підтримав його, наблизив до себе, хотів приручити, але митець не став його підручним.

•  Довженко прожив важке, мужнє і багатотрудне життя. На ньому були геніальні спалахи і високе піднесення, але й зустрічались непередбачені й тяжкі падіння, зриви з вини чиновників і функціонерів, які «керували» і стояли над літературою й мистецтвом. «Життя Довженкове було мовби випробом суцільним на міцність, на вірність, тому заповідному, що складало його духовну сутність», — підкреслював Олесь Гончар. Під час громадянської війни білопольський роз’їзд піддав його «умовному розстрілові», а Дем’ян Бедний двовідвальним фейлетоном-розносом-критичному або моральному вбивству, від якого він «буквально посивів і постарів за кілька днів». А скільки ще було несправедливих шельмувань! Не раз хвалений і багато разів несправедливо осуджений він дійшов «висновку, що мірою творчого поступу життя повинно бути добро, а не зло». Але, на жаль, зла, жорстокостей йому випало майже стільки, як і нашому народові, за який він вболівав, страждав і навіть ішов на смерть.

Геніальний провидець і гордий за характером митець не міг миритись із халтурою, бездарністю і дволикістю деяких біля літературних людців. А. Латишев, який опублікував виступ Сталіна на засіданні політбюро 31 січня 1944 р., згадує про стосунки Сталіна і Довженка, зокрема, про сприяння його в роботі над фільмом «Аероград», про високу оцінку «Арсеналу», про завдання Довженкові зняти фільм про Щорса, про подяку за опублікування оповідання «Ніч перед боєм».

•  Заохочуючи митця, опікуючи його прихильною увагою, Сталін сподівався мати в особі Довженка придворного і відданого художника, але цього не сталось. І тоді почалися для Довженка великі муки, удар за ударом. Сталін заборонив кіноповість про Мічуріна, йому здалося, що Мічурін змальований надто похмурим, самотнім. Довженко переробив її, і так з’явилась крім сценарію й п’єса «Життя в цвіту», не вдалось йому завершити «Прощай, Америко», екранізувати «Антарктиду». Літературна і кінематографічна діяльність О. Довженка була розрахована на далеко більше картин і книг, ніж він встиг зробити...

•  Виступаючи на обговоренні сценарію «Поеми про море» 06. 04. 1956 р., Довженко говорив: «На сценарій «Прощай, Америко» я витратив два роки, але картини за цим сценарієм не створив... Картина була закрита, а з нею викреслені були і два роки мого життя, не рахуючи сьогоднішнього сценарію у мене було обірвано 9 творчих процесів. Наді мною треба влаштувати суд, чому талановита людина зарила в землю свій талант, чому вона нічого не зробила. Судити треба і людей, які мене привели до цього (прийміть се як образний вислів)».

А друзям він сказав: «Мені 62 роки, а серцю моєму 80 літ». Але найбільш гіркою і трагічною була доля Довженкової кінокартини «Україна в огні», яку читали в рукописі Хрущов, Маленков, схвалювали, гаряче підтримували, радили опублікувати, а Сталіну вона не сподобалася і над Довженком був влаштований «суд». Його кіноповість обговорювалася на засіданні політбюро, з нищівним «аналізом» — розносом виступив сам верховний і в яких тільки гріхах він не обвинувачував Довженка. На засідання були запрошені М. Бажан, О. Корнійчук, М. Рильський.

•  Нищівні обвинувачення прозвучали із вуст самого Сталіна. Важко собі уявити стан вразливої і гордої душі митця після такого «розносу» і потопту ногами не тільки кіноповісті, а й усієї його творчості. Життя Довженка стало невимовно тяжким, але він не погоджується з такими оцінками. Ще 26. 11. 1943 р. він записав: «...моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і він її заборонив до друку і для постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи, і не тому, що возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що «Україна в огні» — це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, отже, нікому вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика». 31 01. 1945 р. через рік після засідання політбюро він зробить такий запис: «Сьогодні роковини моєї смерті. 31 січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості». Заборона дуже пригноблена його, але він вірив, що «не дивлячись на громадянську смерть, «Україна в огні» прочитана, і буде на Україні через оце саме десь якось недозагублено не одну сотню людей, бо він заступився за свій народ».

•  Життя митця стає нестерпним, він хоче повернутись на Україну, але йому не дозволяють, деякі колишні друзі теж відвернулись від нього. «Що се? Невже прикрита форма заслання?» — записує він 11. 07. 1945 р. Його знімають з посади керівника Київської кіностудії, викидають з правлінь і президій різних комітетів, зокрема, і з Всеслов’янського комітету, а потім і з комітету по присудженню сталінських премій, де членство його було більш ніж бажаним.

•  Улюбленець і душа товариства, дружній у взаєминах з людьми, він гнітиться своєю самотністю, ізоляцією, одинокістю, боляче переживає відірваність від батьківської землі і рідного народу. «Пишу розлучений з народом моїм, з матір’ю, з усім, з батьковою могилою, з усім-усім, що любив на світі більш над усе, чому служив, чому радувався. Я ніби навіщував собі недолю у творах. Прощай, Україно. Прощай рідна, дорога земле-мати. Я скоро помру. Умираючи, попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні під твоїм небом. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось, не проклинаючи на однієї з чужих земель». І такі гіркі слова обіди, невимовного болю він повторює багато разів.

•  Довженко переборює труднощі, задушливу, нездорову обстановку і продовжує працювати. Літературна праця для нього була нелегкою, але приносила велику радість, як справжньому художникові слова.

З роками прагнення повернутись на Україну посилюється, особливо це помітно у бажанні знімати «Поему про море» спільно з Київською кіностудією. Він домовився про це з заступником міністра, сказавши йому: «Я син українського народу, і мені немало вже літ. Сценарій мій присвячений життю українського народу, на Вкраїні, в основному з українськими акторами. Інакше я не мислю собі. Інакше се буде щось аморальне. І по суті кажучи глибоко неприродне й дикунське». І ось ще один крик болю і душі його звернення до президії СРПУ від 10 жовтня 1956 р. «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені. З пошаною. О. Довженко. 1956. Жовтень. Москва».

Однак це передсмертне бажання й прохання митця не було почуте і задоволене глухими земляками. І довелось йому дожити останні дні, померти і бути похованим не на рідній землі, які він, як і народ, безмежно любив, а у Москві.