Дві книжкові «обойми» від «Дня»...

Того, що серії, підготовлені газетою «День» — торік «Бронебійна публіцистика», а цього року «Підривна література»    — стали одними з головних подій в українському книговиданні, зайвий раз повторювати не треба. І не лише саме в книговиданні, а й у всьому інтелектуальному житті країни. Адже дві «обойми» значущих текстів стали доступними широкому читачеві, в основному — молодшого й середнього віку. Звісно, охочі й раніше могли знайти ці тексти в бібліотеках (принаймні, в обласних та університетських), а дехто мав відповідні книги на своїх полицях, але зібрані разом вони мають зовсім інший, так би мовити, «бойовий потенціал».

«День» узагалі вирізняється з-поміж інших українських газет тим, що вже понад десять років, попри неминучі в такій справі фінансові проблеми, готує до друку й публікує серйозні книги — чи авторські, чи тематичні збірки, чи «обойми» класичних (беру на себе сміливість вжити саме це слово) текстів, написаних не самими тільки українцями, як неважко пересвідчитися на прикладі «Підривної літератури». Випускати книжкові серії того чи іншого типу намагалися різні ЗМІ, від телеканалу «1+1» до чернівецької газети «Час», проте після кількох томів справа вгасала — через відсутність ресурсів, переважно грошових, та налагодженої мережі книгопродажу. «День» же тримається — і це добре вже тому, що йдеться про сформовану вже традицію, а одним із головних лих української культури — зокрема й медіасвіту — було і є те, що Павло Тичина колись назвав «традицій підрізація»...

...Загалом в обох виданих уже «обоймах» в одній сув’язі опинилися автори різних ідеологічних орієнтацій, дехто з яких за життя на подих не переносив іншого як політичного противника. Але всі вони об’єднані ідеєю свободи; ба більше: автори зібраних в «обойми» текстів самі являли собою людей духовно вільних, як би їхню свободу не намагалися обмежити цензурою, наклепами, політичним засланням, колючим концтабірним дротом чи кулями найманих убивць. Отож саме така поліфонія голосів — найкращий та найадекватніший спосіб представлення реального плину суспільної думки. Бо тільки в тоталітарних та авторитарних державах усе легальне інтелектуальне життя просякнуте «генеральною лінією» та постійно озирається на «великого вождя» та його оточення, серед якого обов’язково присутні більш чи менш примітивні ідеологи-балакуни. Годі й казати, що все, відмінне від «генеральної лінії», або замовчується (у кращому разі), залишаючись набутком кухонних розмов у розрізнених інтелектуальних осередках, або жорстоко придушується — аж до фізичного знищення інакодумців. Так само, думаю, не варто зайвий раз нагадувати, що ефективний національний розвиток можливий тільки за умови публічного діалогу, зіткнення різних ідейних позицій, конкуренції проектів розвитку країни на ґрунті спільних стратегічних інтересів. Та при цьому персонажі на кшталт Сталіна, Жданова, Суслова або Черненка в цій поліфонії вочевидь зайві, бо тоді вона одразу ж перетворюється на незугарну какофонію...