Двомовність як чинник роз’єднання
Талановитий російський письменник, дисидент і патріот, депортований свого часу комуністичною владою з рідної країни, редактор відомого журналу «Континент» Володимир Максимов писав: «Увесь досвід світової історії свідчить, що будь-яка національна ентропія, руйнування етнічних цивілізацій, зникнення з лиця Землі народів і держав завжди починалося з утрати мовної культури, з відмови від мовної самостійності, з капітуляції перед мовною експансією... Кожна країна та будь-який народ мають право захищатися від будь-якої експансії, в тому числі й мовної, всіма засобами, які він має. Мова — гарант нашого національного та державного самозбереження. Втративши її, ми втратимо не лише Вітчизну, а й самих себе».
Надзвичайно своєчасні слова, які слід би викарбувати на одній зі стін у залі засідань Верховної Ради.
Можна лише вітати дії окремих політичних груп або громадян, які виступають на захист мови та розвиток національної культури в своїй країні. І зовсім інша справа, коли ті або інші громадяни починають вимагати особливого ставлення до мови та культури певних етнічних груп в інших країнах. Французи, наприклад, із гумором, а то й з обуренням реагували би на спроби англійців, німців чи росіян вимагати особливого (а то й офіційного) статусу для англійської, німецької чи російської мови у Франції. А ось деякі політичні та культурні діячі в Росії (та й не тільки в Росії), ігноруючи норми політичної коректності та законності, вимагають надати російській мові в «країнах близького зарубіжжя» статус офіційної або навіть державної мови.
А як би реагували в Росії, якби офіційні німецькі представники ставили питання про надання німецькій мові статусу державної в Східній Прусії, тобто в сучасному Калінінграді? Або фіни почали б вимагати надати фінській мові статусу офіційної на колишніх своїх територіях, які відійшли до Росії після Другої світової війни? Безсумнівно, такі дії німців і фінів викликали б у Росії обурення та невдоволення.
На закінчення нагадаємо, як триває справа з аналогічними проблемами в такому конгломераті народів, як США. Подейкують, що, коли приймали конституцію Сполучених Штатів Америки, англійська мова як офіційна на противагу вимогам німецьких емігрантів, пройшла з перевагою всього в один голос. З того часу американська влада жорстко дотримується принципу єдиної державної мови. Безуспішними, зокрема, виявилися й нещодавні спроби іспаномовної частини населення США добитися надання іспанській мові статусу офіційної. А не так давно, восени 1998 року, Сенат США укотре підтвердив: єдиною офіційною мовою на території США є англійська. Виданий і відповідний Білль, згідно з яким уся офіційно-адміністративна інформація і надалі друкуватиметься лише англійською мовою.
Це жодним чином не ущемляє ні іспанської, ні китайської, ні французької, ні багатьох інших мов, які поширені в цій країні. Користуйтеся цими мовами в побуті, в приватних, але не державних установах, організовуйте свою освіту, видання газет і книжок. Але, наголошувалося в рішенні Сенату, культурно-освітня різноманітність країни не повинна сприяти дробленню населення на відірвані одна від одної частини та частинки. Саме для цього й необхідна спільна офіційна мова. Як наголошено в рішенні Сенату, англійська є зв’язкою, що сприяє збиранню країни воєдино.
В американській пресі відзначалися й інші нюанси в аргументації вказаного рішення. Зокрема те, що офіційна двомовність сприяла б лише хаосу та зайвим турботам, збільшувала б фінансові витрати, сприяла б втраті американської єдності.
То які ж можуть бути розмови про двомовність в Україні? Чи, можливо, Україна стабільніша та багатша за Сполучені Штати Америки держава? А швидше за все, в тих, хто говорить про двомовність в Україні, трохи інші наміри, трохи інші бажання і трохи інші плани, ніж турбота про «російськомовних».
