ДИСКУСIЯ «Дня»

Не окопи слід копати, а шанці

Iнформаційний простір держави — річ набагато важливіша, ніж простір повітряний. Особливо сьогодні, коли інфрачервоний об’єктив усякого космічного супутника-шпигуна нещадно глумиться над національними суверенітетами в повітряному просторі. А все ж у повітряному просторі назустріч порушникам поспішають літаки-перехоплювачі або шугають ракети класу «земля — повітря». У той же час Україна, перед якою все ще стоїть першочергове завдання деколонізуватися ментально і економічно, йде на поступки торгашам-космополітам, які розглядають засоби масової інформації й неміряні «шматки» інформаційного простору лише як товар.

Можливо й правда, що все на світі, як речі конкретні, так і абстрактні, є якоюсь мірою товаром для купівлі і продажу. Але в такому разі найдефіцитнішим товаром, якого потребує українське суспільство, є мова титульної нації і спокійний, некрикливий, однак безкомпромісний патріотизм. Саме тому пропозиція про обов’язкові 50%, зарезервовані для української мови в електронних ЗМІ, — це безхребетна позиція. Для початку, як мінімум, потрібно мати всі 75%. То нічого, що вихований на чужих анекдотах і тюремному жаргоні глядач чи слухач спочатку нарікатиме на кострубату мову лицедіїв і нецікаві теми. Він часто-густо має рацію, цей глядач і слухач. Мова україномовних ЗМІ все ще звучить ненатурально і натягнуто, бо основна проблема в тому, що українську мову треба не тільки вивчати, але й відроджувати водночас. Отож і треба і відроджувати, і вивчати. Засмічений тим чи іншим суржиком величезний обшир слов’янської землі вічно не може існувати неметеним. Але повінь російськомовної інформації в Україні — це якраз те, що зводить нанівець усілякі потуги культурного відродження і «мочить в сортирі» красу України і її вроджений потяг до естетичного.

Народ має право не тільки на самовизначення, але й на оптимально тривалий час, потрібний для деколонізації суспільства. Міжнародні угоди, такі, наприклад, які лібералізують транскордонні радіо- і телепередачі, були опрацьовані і підписані націями, що вже стали націями і не сумніваються, якою мовою повинне йти життя в чітко окреслених, хоч і досить «прозорих» межах їхніх національних територій. Я маю на увазі розвинуті європейські нації, чиї готові, століттями вистраждані договори, угоди і конвенції Україна тепер заходилася підписувати. Але підписуючи, треба пам’ятати: коли німецькомовну Прагу патріоти перетворювали в неповторно чеську столицю (а це було ще так недавно!), вони поставили міжнародні угоди на слугування нації, а не навпаки. Правда й те, що, на щастя для патріотів, тодішні космополіти торгували цілком конкретним товаром, від броварень до оселедців, а не засобами «промивання мізків».

Україна матиме право стати поблажливішою до транскордонної інтервенції електронних і традиційних ЗМІ тільки тоді, коли до Харкова, наприклад, почнуть приїздити діти із зарубіжної, Східної Слобожанщини, аби навчитись української мови на вулицях міста. А до того часу — коли б цей час не настав — на українському ринку місце заїжджим купцям і фіглярам повинне бути відведене в ретельно обгородженому секторі.

Де-монізована преса

У статті О. Медведєва «Демонізований Драч» («День», № 196, від 27.10.2000) порушуються важливі питання українського ринку преси. Так, кожному патріоту України хотілося б, щоб українські видання процвітали і мали широку аудиторію хоча б в Україні, щоб вони були розкуті, цікаві, друкувалися прийнятною мовою (тут, щоправда, два варіанти), були гострими в критиці і впливовими за її результатами. Хоча сьогодні мають прихильників і інші напрямки — різні варіанти бульварних видань: від збірок простеньких анекдотів — до буклетів із пікантними подробицями з життя «зірок», викладенням фактів, значущих, а частіше й не зовсім, із коментарями і без них, рекламні і суто ділові тощо. І в цьому є значний крок до вільної преси: вона перестала бути одноманітною. На цьому шляху, як вимагають закони перетворень, є і втрати — це зниження професійності, культури, почуття такту тощо.

Російська преса скоріше і з меншими втратами пристосовується до цих змін, хоча загальний тон її в Україні не завжди задовольняє читачів. Такі відмінності гостріше проявляються на телебаченні, але принципи діють однакові. Усі ці зміни викликані не тільки бажанням тих, хто видає газети, журнали, створює телепрограми, але й відмінностями споживачів такої продукції. А закласти певні ідеї, «обробляючи» цих споживачів, можна в будь-яке видання, це завдання вирішить професіонал середнього рівня.

Є ще один позитив сьогоднішньої преси: її купують, щоб читати. Сьогоднішня преса відображає стан суспільства і не змінять цього жодні фактори тиску на неї. Змінити ставлення до ЗМІ може тільки зміна читацької аудиторії, тобто розвиток освіти, загальної культури, виховання та вихованості. Перекрити джерела інформації сьогодні неможливо, тому, обмежуючи доступність українського ринку для іноземної преси (російської), можливо досягти тільки одного — зростання зацікавленості щодо неї.

Чи можуть українські ЗМІ бути більшою мірою професійними, хоча б на рівні російських? Звичайно, але для цього необхідні дві умови: культура споживачів, про що вже йшлося, і можливість бути розкутими, захищеними вiд свавілля вищих чиновників та бюрократів.

Наша «бюрократична еліта» полюбляє за народні кошти їздити за кордон, а потім повчати цей же народ, як живуть «цивілізовані країни». Однак тоді, займаючи ці посади, потрібно звикнути і до цивілізованого сприйняття критики, гострого висловлення думки, а не бігти одразу до суду з вимогою подати документи, джерела інформації тощо.

Проблеми ЗМІ не можуть бути відокремленими від загальносуспільних, вони є частиною цих проблем. У цьому плані не треба аж занадто сподіватися на «гарні закони», ми знаємо, як їх добре обходять можновладці.

Хай преса і взагалі ЗМІ будуть різні, а розвиток суспільства, його демократизація, освіта і культура сприятимуть зростанню професійності мас- медіа. Шлях заборон є хибним, підтримувати ж треба не «вливаннями» в певні видання, а підтримуючи народ, щоб він мав бажання і можливості знайомитись із цією де-монізованою пресою.

ЦИТАТА

У суспільній дискусії «Медіа і влада» взяв участь заступник голови Держкомінформполітики Віталій Абліцов («День», № 201, від 3.11.2000). По-моєму, солідно, виважено, в міру широко і так усебічно, що «каменя на камені не залишає» в тому сенсі, що це вже істина в останній інстанції.

...Чиновники невикорінні. Наведу лише один абзац Віталія Абліцова: «Зрозуміло, що людина із сервілістичним світоглядом завжди відчуває себе дискомфортно на вершині суспільного життя. Вона швидко простуджується, дихаючи чистим повітрям інтелектуальних висот». Красиво? І, хоч як не крути, ідеально. І далі — розпікання всіх підряд. Але ні найменшого натяку на можливість і самому застудитися.