Ефект прикордоння

Оцінюючи благополуччя того чи іншого регіону, треба неодмінно враховувати такий показник, як мова. І той факт, що українська на Чернігівщині ще не зовсім легітимізувалася, має насторожувати. У сіверському краї набагато менше мігрантів, ніж було на Донбасі чи в окупованому нині Криму. В обласному центрі живуть нащадки поліщуків: городнянських, корюківських, менських, семенівських, сновських, ріпкінських... Але мова спілкування — російська. І це на двадцять сьомому році незалежності! Якось порахував відсоток україномовних написів на старих і свіжих надмогильних пам’ятниках Сновська (колишнього Щорса). Якщо раніше української було нуль цілих і нуль десятих, то тепер уже десь 2 — 3%. Мало. Для порівняння: у зросійщеному Ірпені, що під Києвом, — не менше, ніж 40%. А в маленьких містечках південної Київщини — уже орієнтовно 90%! А тут, на Сновщині, навіть в україномовному селі Тур’я — лише 6% надгробків з українськими написами. Напевно, це можна пояснити «ефектом прикордоння». Ще з 1950-х років тут упевнено домінує російська, нібито як... мова єднання. Адже поряд білоруська Гомельщина та російська Брянщина. Але замість того, щоб дати можливість чернігівцям, бодай північним, вивчити білоруську, КПРС кілька десятиліть намагалася усунути з ужитку українську. Літературною мовою в Щорсі розмовляла лише жменька патріотів, яких через це вважали диваками. Одним із них був місцевий пасічник Павло Семененко. А ще він був фанатом розбудови громадянського суспільства, мріяв працювати з молоддю. Щоправда, в провінції важко було розвернутися, знайти однодумців — йому б до Києва! Але склалося так, як склалося: реалізувавшись хіба що на 50%, Павло Дмитрович відійшов на вічний спочинок. «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну...» — такий напис мешканці Сновська читають тепер на його могилі. Колись ми багато спілкувалися з Павлом Семененком; він всіляко популяризував серед земляків газету «День», любив і місцеву «Сіверщину», вірив у велике майбутнє України. Таких жертовних патріотів, як він, області тепер дуже не вистачає.

Кілька років тому, ще до Майдану, один із працівників лісового господарства Чернігівщини з болем розповідав колегам про нетрудовий донецький «десант» на його рідну землю. Непоганого фахівця, не соромлячись, зняли з посади, а на звільнене місце поставили перевірену донецьку людину. Яка б могла сміливо та ефективно розкрадати. А й справді, навіщо чернігівський ліс жаліти? Виросте новий — це ж Полісся! Колеги співчували, але не вірили, що ситуацію можна змінити на краще. Мати справу з донецькою мафією тоді ніхто не хотів. Тепер, здавалось би, Януковича усунуто, і можна спокійно будувати нову Україну. Але не так просто подолати схеми...

У замітці «Прикордонний інформаційний моніторинг північних районів Чернігівської області» («Сіверщина» від 27 липня 2017 року) Володимир Березинський робить невтішні висновки стосовно Семенівки: «Майже повна відсутність українського радіо і ТВ-контенту, засилля російських каналів, навіть через Т2-приймачі, і здебільшого супутникове ТБ». Про північну частину Новгород-Сіверського району автор пише ще категоричніше: «Шикарне покриття російських каналів та супутниковий рай для Московії...»

Звісно, в прикордонних областях, які межують з Росією, все складніше, аніж десь на Черкащині чи Хмельниччині. Патріотична «Сіверщина», редактор якої реально воював у зоні АТО, систематично фіксує негативні моменти. Зокрема, пише про деструктивну роль церков Московського патріархату, які сіють капітулянтські настрої серед населення, і про певні труднощі на шляху до відродження УПЦ КП. Але «важко» — ще не значить неможливо. Певні зміни на краще є. І люди добре реагують на будь-який вияв солідарності. Віруючі з Верхнього Ясенова (Івано-Франківщина) нещодавно подарували кілька ікон для новозбудованої сновської Святопреображенської церкви УПЦ КП. Я бачив, як світилися очі у місцевих парафіян, коли вони розповідали про цей щедрий подарунок прикарпатців. Коли хтось думає про тебе, бажає тобі благополуччя і зміцнення, це додає сил! Треба сказати, що нинішні парафіяни цієї церкви свого часу не розгубилися, коли на українсько-російському кордоні з’явилися російські танки. Вони дали зрозуміти, що хліб-сіль окупантам ніхто не понесе. Навпаки, почали облаштовувати блокпости на дорогах, якою «визволителі» могли б рухатися на Сновськ. Отже, патріоти на Чернігівщині є, але вони тільки починають гуртуватися і тому однозначно потребують підтримки від усієї України.