Екранні скоромовки
Скільки чудових слів сказано й написано про українську мову. Про те, якою плавно-мелодійною та музично-солов’їною вона була в первозданному, натуральному вигляді.
Встав би Тарас Шевченко і послухав сучасні телепередачі. Він не впізнав би своєї рідної української мови. Куди поділася її співучість і мелодійність? Більшість наших ведучих різних телепрограм, за винятком хіба що Миколи Канішевського, перетворили нормальну розмовну мову на невиразну скоромовку. Створюється враження, що телеканали відбирають дикторів із секундоміром у руці. Хто більше «випалить» слів за хвилину, той і проходить за конкурсом. От і доводиться слухачам напружуватися, щоб уловити невиразно виголошену дикторами інформацію. І це не завжди вдається навіть людині, яка закінчила два вузи. Може, тут згубну роль грає чинник економії ефірного часу? Але будь-яка економія на збиток якості в результаті завжди виявляється збитковою.
Старше покоління ще пам’ятає голос диктора Юрія Левітана. Коли ми його чули, «мурашки» пробігали поза шкірою...
Одна вчителька початкових класів, слухаючи в новинах, як київський диктор розказав про успіхи підприємства й скоромовкою повідомив про кількість жертв у якійсь катастрофі, не витримала й спересердя сказала: «Я б своєму учневі за таке читання тексту поставила б «жирну» двійку».
Шановні диктори, змилуйтеся! Не влаштовуйте гонок «Формули-1» у читанні текстів. Читайте «не так, как пономарь, а с чувством, с толком, с расстановкой». Це крик душі ваших слухачів.
