Електричка

Коли стало зрозуміло, що виконання президентської програми з п'яти «Д» серйозно загальмувалось, я, як і багато інших жителів столиці, змушений був узяти клапоть городу, щоб частково компенсувати нездатність держави забезпечити народу належний рівень життя й самому вирощувати якусь картоплину та буряк, створюючи тим самим для сім'ї мінімальний добробут (одне з п'яти президентських «Д»). Запропонована земельна ділянка виявилась на відстані понад 30 км, сполучення — електричкою. Довелось погодитися.

Для перевезення вирощеного врожаю в перший же сезон купили «кравчучку». Накопаєш 2—3 відер картоплі, на «кравчучку» — і в електричку. У розпалі робіт доводиться робити й по два рейси в день. У першій половині дня добиратися — ще півбіди, а в другій, коли всі повертаються в місто, поїздка в електричці перетворюється в справжнє пекло.

В електричках панують свої неписані правила. Пасажири з малою ношею займають у салоні сидячі місця і їдуть більш-менш по-людськи. Пасажири з «кравчучками», «кучмовозами» та велосипедами, як правило, скупчуються в тамбурах (по-перше, таким транспортним засобом можна перегородити в салоні прохід, а по-друге, забравшись вглиб вагона, можеш не вибратись звідти на своїй зупинці). Тому зайти з «кравчучкою» навіть у тамбур часто-густо буває надто важко, а то й неможливо. Не вліз — чекаєш наступної електрички. А коли в другу чи третю протиснешся, полегшено зітхнеш. Насправді ж ніякого полегшення ти не отримуєш. Тут, у тамбурі, відбувається постійний рух: одні заходять, інші виходять; постійно туди-сюди сновигають заробітчани — вони продають газети, журнали, різні напої та солодощі, галантерейні вироби, кухонне та інше начиння; каліки й діти випрошують милостиню; час від часу в тамбур виходять молодики та дівиці випалити цигарку-другу (хоча палити тут заборонено). Тому «кравчучки», «кучмовози», мішки, торби весь час переставляються з місця на місце, щоб утворити якусь щілину для протискування людей. Проїдеш у такому комфорті годину чи півтори (часто стоячи на одній нозі, бо для двох не вистачає місця, та ще й у тютюновому диму) — і вже тобі світ не милий.

Не легше добиратись і від електрички. Сходові марші, якими доводиться сходити з платформи, є досить довгими та стрімкими. Тут варто дорікнути і залізничникам, і місцевій владі: невже ніхто не бачить, як люди мучаться на тих сходах? За вісім років вже можна було обладнати ті сходи металевими кутиками для полегшення проїзду візками, колясками тощо. А нині доводиться гупати «кравчучкою» по сходах, бо нести її немає сил. До речі, через те гупання по сходах моя «кравчучка» вже геть розбилась, і цього року довелось придбати «кучмовоза». А далі так само в трамвай, з трамвая в тролейбус. І додому ледь доплентаєшся — не відчуваєш ні рук, ні ніг. З кожною такою поїздкою з голови не виходять рядки вірша Павла Грабовського «Швачка»: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки... Боже, чи довго тягти?» І так з року в рік. Я вже не кажу, який вигляд має міська квартира після перевезення в неї всього вирощеного, адже там не передбачено зберігати великі запаси городини. У той же час на людському горі, як гриби після дощу, виростають і зміцнюють свої позиції мафіозні клани та структури, які безжально й безкарно доять економіку країни, зростає чисельність чиновництва. І щоб його нагодувати, держава щороку підвищує ціни на комунальні послуги, квартплату, вводить різні надумані податки — підтягує їх до світового рівня. А хто ж має дбати про відродження власного виробництва, про доведення до того ж світового рівня зарплат, пенсій та стипендій? Хто?! 3 чого люди те все мають платити?

Натомість нам нав'язливо пудрять мізки якоюсь «Злагодою». Між ким і ким? Між жирними котами і злидарями? Та такого в природі не буває. За що такі випробування випали нашому народу в мирний час? Чому вони так затягнулися в часі? Знаємо, що нелегко було й у повоєнні роки. Так тоді все було зруйновано війною. Але з відбудовою впорались в основному за п'ять років. Тут же переорієнтація лише окремих виробництв (все інше повинно працювати безупинно) тягнеться вже вісім років, викликала в країні економічну кризу, прирекла мільйони людей на прозябання. Де ж той Український Мойсей, який припинить цю вакханалію й виведе країну з кризи, зупинить страждання та поневіряння простого люду?

З усього видно, що нинішня влада це зробити не здатна. Аналізуючи пройдений Україною шлях за двох останніх президентів, приходиш до висновку: незалежну Україну може й має будувати, перш за все, її патріот, а вже потім — господарник, дипломат, економіст, юрист. Для майбутніх президентських виборів я свій вибір вже зробив.